Четвер, 28 січня 1875

(Сіра сукня і капелюх — добре). Мушкетерський капелюх із сірого фетру з двома такими ж сірими пір'їнами, з підгорнутим краєм — справді дуже гарний; до того ж він зі стилем, з характером, і разом із моєю сірою суконною сукнею, однотонною з маленькими сірими ґудзиками, добре припасованою в талії і з дуже вузькими рукавами, він становить один із найчарівніших, найбездоганніших і найвишуканіших ансамблів. О десятій сорок п'ять ми виїжджаємо. Відколи я ввійшла на вокзал і поки ми походжали пероном перед буфетом, усі очі зупинились на мені з видимим схваленням — тільки цей боягуз Ламбертьє виставив свою вічну усмішку. Я їду на стрільбу по голубах тому, що сподіваюся там побачити диявола, — інакше б не поїхала. З нашим поїздом приїжджає небагато народу; ми обідаємо вкрай кепсько в готелі «Де Парі», входимо до ігрових залів, залишаємось там півгодини і спускаємося на стрільбу. Ми — тітка, я і Поль. Мама залишилась грати. Внизу, крім Ґальва, Ламбертьє, Фюрстенберґа, Арніма і Лео, Чіллінгворта, Фрерна — всі незнайомі; і хоч сер Ф. Джонстон записаний першим у програмі, його немає, — і я невпинно поглядаю на сходи й занурюю очі в групи стрільців і тих, хто закладається, але ні там, ні деінде його не бачу. Все зрозуміло: сьогодні маленька стрільба, маленький приз — срібна таця вартістю тисячу франків. Великий приз у двадцять тисяч франків розігрувався в понеділок, вівторок і попередні дні. Нарешті перемагає Ламбертьє: він убиває десять голубів, не схибивши жодного разу. Ми піднімаємось, і на ґанку зустрічаємо Діну із Сапоженіковими — вони приїхали двогодинним поїздом. Я ще раз зайшла до салону; пан де Нежан (якого ми знали в Спа) підходить і каже, що імператриця¹ в садах, — ми туди біжимо; Нежан представляє мені двох панів: барона хтозна-кого, якогось бридкого старого, і барона де Ла Рас — молодого посереднього; я з цими трьома бельгійцями, а Діна із Сапоженіковими обходимо алеї, тераси, — але Її Величності й сліду немає. Пан де Ла Рас приносить нам стільці на балкон готелю, і ми влаштовуємося там у надії побачити, як вийде імператриця, що, кажуть, обідає. Ла Рас іде на розвідку і повертається зі звісткою, що вона поїхала; тоді я ще раз спускаюся на стрільбу з Марі і Полем — мало б бути кілька поулів.² Я залишаюсь там лише кілька хвилин; погода гарна, сонце освітлює розкішні тераси, море і стрільців — але я untranquilla,³ я шукаю. У залі бачу il facchino italiano⁴ — і мене охоплює шалене бажання говорити цією варварською мовою; але оскільки ніхто мене не розуміє, я пересипаю її англійськими, французькими і російськими словами — на цьому діалекті я говорю весь час. [Навскоси: Злякатись через те, що говорила по-італійськи перед цим італійцем — яке ж хлоп'яцтво.] Я посилаю Діну й Ольгу стати поблизу столу, де грав il facchino, а сама з Марі займаю місце біля іншого стола; потім — як ми заздалегідь умовились — підходжу до Діни й кажу: «Venite qua, je inpettano»⁵ і відходжу, поки вона кричить «aspetta, aspetta», — але підходячи до свого стола, я так злякалась дурниці, яку щойно зробила, що тремтіла і ледве могла відповідати на те, що говорив мені пан де Ла Рас. О п'ятій із чвертю я, Діна, Марі, Ольга і Поль — одним словом, діти — вискакуємо з казино сміючись, говорячи дурниці, і так спускаємося великими сходами.
— Ми їдемо, — каже Поль, — але якщо нам буде нудно, можемо повернутися, як торік. О дев'ятій, щоб помилуватись написаним вогняними літерами на газоні тиру ім'ям переможця — як воно там: ім'ям того, хто виграв, яке ж його ім'я?...
— Ламбертьє, хочеш сказати — ще один «мусо»,⁶ цей Ламбертьє (мусо — слово, яке ми сьогодні вживаємо з будь-якого приводу; воно прийшло з «Італійця в Алжирі» — комік вимовляє його дуже смішно; і ось ми так називаємо Честакову, італійця і всіх, хто є мусо або не є), — я ледве встигла докінчити, як побачила Ґальва, що йшов попереду нас і якого я чула, але не помітила: він усміхнувся і злегка повернув голову — так що я побачила лише його очі, які сміялися. О, як я рада! Якби він тільки розповів Ламбертьє, як я його називаю! Бо ця жалюгідна жаба, може, думає, що я ним захоплююся, адже я червоніла! (Навскоси: Я червоніла від багатьох чоловіків.) І ще розвеселені цим випадком ми гамірно вибігаємо до зали очікування і звідти на перон. А що ми сміялися й говорили тією дивною мовою, всі на нас дивилися. Та ось якась дама і два пани, стоячи за два кроки від нас, починають по-французьки говорити про мої ноги, про підбори: мовляв, є ж ще приховані підбори, маленька, але з подвійними підборами — стаєш великою, тощо. Тоді, звертаючись по-російськи до Марі, я кажу:
— Чуєте, ці люди говорять вельми неприємні речі, і ще по-французьки! І так близько! Хочеться зняти черевик і показати, що вони брешуть.
— Так, — відповідає вона, — і тицьнути їй під ніс.
— Пробачте, панно, — каже тоді дама по-російськи, — я говорила не про ваші ноги, я казала, що вони у вас гарні, — звідси й розмова.
— Тоді дякую за комплімент, — кажу я — зовсім не заспокоєна і сухо. Нарешті ми їдемо з Монако до Ніцци. Ольга нас гіпнотизує, і ми позіхаємо і сміємось — говоримо всі разом і так реготаємо, що можна подумати — ми божевільні; дідусь мовчить і зітхає. Я сміялась, бо сміялись інші, але сама не була весела; втім, і причини сміятись не було, і все сьогодні — дурниця; але оскільки сміялись, я не хотіла відставати — навпаки, подавала сигнал. Ненадовго зупинились, і я скористалась цією хвилиною, щоб сказати Діні:
— Ах, моя мила, сталося! Це те, що поети називають coup de foudre. — Потім знову почалося; на щастя, кожен був заклопотаний власним іржанням, і ніхто не помітив, що я іржала силувано і лише губами. Який пекельний концерт! О восьмій годині, далекі від спокою, все ще сміючись, ми йдемо дивитись «Дочку мадам Анго»⁷ і беремо з собою пані де Дайєн. Після торговки рибою я йду додому — я й прийшла тільки для того, щоб побачити, чи є там диявол. О першій наші повертаються, і мама питає, якими панами я була оточена, — а потім каже, що круп'є казали їй усілякі гарні речі про мене: що я гарна, вишукана, що маю вигляд герцогині тощо, тощо, тощо. Засинаю, думаючи про Джонстона. Що б там не казали — «Закохатись — це чарівно».