Неділя, 3 січня 1875

Як іде час — вже дванадцять, навіть тринадцять років, як я вмію писати; яка я стара — за кілька днів мені виповниться шістнадцять.
«Це свербить мені й жахає. Я сподіваюсь і вагаюсь водночас.»
Діна, мама й Валіцький знову поїхали до Сан-Ремо; я виходжу наодинці з тіткою.
Італієць має гарний екіпаж і двох чудових коней, якими управляє сам. Ах, яка ж я на нього сердита!
Маленька де Ґальв верхи; пані де Ґальв проїжджає мимо нас у фіакрі й вітає тітку.
Йдемо до клубу — нікого, хто б важив. Набережна повна і порожня водночас.
Нудьгую без залицяльників, наче вони завжди були й я звикла до них.
О! Але я не жалкую про бридкого поляка — Боже борони, навпаки. Одна польська пані, яку я на нещастя зустрічаю скрізь, має точнісінько таке саме обличчя, як та маленька істота: її томні, брудні, світло-сірі очі, вилиці, колір обличчя, вираз. Яка в мене огида до цього обличчя!
Ах, яке в мене волосся — золоте, кучеряве й гарне! Як я його люблю. Я пишу перед дзеркалом — зібрала свої гарні кучері вгору на маківку, і вони спадають на лоб, зливаючись із маленькими волосинками; о! але о! о! Ні!
Я дивилась на себе, не підводячи голови; світло свічок відбивається в золоті волосся, а обличчя, розпалене читанням «Жозефа Бальзамо», у тіні.
Ах, як я схожа на герцога! Роблю його гримасу! — мої очі звужуються, губа набуває того зневажливого виразу, обличчя товстіє...
О щастя... це неймовірно, і моє бідне серце б'ється! Мені не вистачає вусів — я беру волосся, що лишилось на гребінці, й прикладаю до верхньої губи; але це псує, — а без вусів я коливаюсь між Аполлоном Бельведерським і Гамільтоном: через нього я схожа на Аполлона, через Аполлона — на нього; не можу досить надивитись на себе... Ах, якби я могла завжди лишатися такою — ні, не хочу, це зіпсує мене як жінку; байдуже — ах, яка я щаслива. Якби хтось сказав мені прямо зараз, що я схожа на нього, я б збожеволіла від радості.
Коли я підводжу голову — схожість зникає; ні, тримаю голову нахиленою, пишу й дивлюсь, пишу, не бачачи, що пишу — мабуть, жахливі каракулі; байдуже, я хочу себе бачити — я схожа на нього.
Потрійна безумниця!
Ні, це не миттєва схожість — поки я нахилена, вона існує.
Часто я питаю себе: а чи не ненавиджу я його — хіба це не смішно, але правда, — особливо того дня, коли побачила його так близько на стрільбищі по голубах; після першого захоплення я питала себе, чи замість захоплення не відчуваю до нього відрази, чи його обличчя замість того, щоб бути привабливим і гарним, не є потворним і відштовхуючим, і чи замість того, щоб почуватись притягненою до нього, я не почуваюсь відштовхуваною?
Мить я говорила собі, що вважала його гарним, бо не бачила зблизька; що зблизька в нього є щось нахабно відштовхуюче; потім я шукала на поверхні його обличчя місце, яке хотілось би поцілувати, — обрала щоку біля вуха, але це був останній засіб. Його вухо було червоне, обпалене, а шкіра досить шорстка на вигляд.
Я не встигла додумати цього, як уже думала протилежне. Досі я бачу в ньому ті риси, що знайшла тоді, і досі не знаю, чи знаходжу я його attractive чи відштовхуючим. Учора він здавався мені огидним, сьогодні — неперевершеним, і так завжди. Та й я сама не знаю нічого — люблю я його чи він мені байдужий; одне з двох має бути, і це не так важко відгадати; у тридцять і сорок є лише дві шанси, а в рулетці тридцять сім — це тридцять і сорок.
Кажу дурниці, маячу.
Швидко заплітаю волосся, підводжу голову й знищую схожість із цим дияволом.
Яка ж я бідна дурепа!
Та й безглузді ж мої безглуздості — сумніватись у тому, що він єдина людина, яка мені може подобатись! Справді, це марнування часу.
Так, я люблю його в сто разів, у тисячу разів — так!
А проте, якби я побачила його з дружиною, здається, я б хотіла перерізати собі горло за те, що зізналась, хоч би навіть собі, в цій негідній і принизливій слабкості.
Кохати! Принижуватись до того, щоб кохати чоловіка, який не обожнює мене! Тьфу! Я ганьблю себе.
І я знаходжу велику ніжність у цьому приниженні — ніжність болісну й дратівливу, але приємну.
Яке мені діло до якогось приниження — бути ніжною? Ні, але огидною, жахливою.
Що поробиш — моя єдина розрада кохати цього Сатану!
Сьогодні ввечері знову в Італійській опері, та сама вистава, майже та сама публіка, за винятком Ґальв.
Арсон, брат того, кого ми знаємо, представлений нам Полем, який три дні не виходив з дому; і цього вечора я взяла його до опери, щоб він був нашим кавалером.
Одіффре у своїй ложі — меланхолійний, голова схилена на руку, наче мріє.
Тітка знаходить, що він схожий як дві краплі води на її покійного чоловіка — не тоді, коли виходила за нього заміж, а на фотографії, де тому тридцять років. У такому разі Романов мав бути гарним — втім, це відомо, що його називали bel homme (рожева сукня, моя зачіска гарна).
Два вечори поспіль у цьому театрі, і мені здається, що я вдома — і це мені подобається. Повертаюся о половині одинадцятої, щоб встати до Леклерка, який приходить о восьмій.

Примітки

«Жозеф Бальзамо» — пригодницький роман Александра Дюма-батька про графа Каліостро (1847–1848).
Англ. «привабливим» — Марі вживає англійське слово в французькому тексті.
Фр. «гарний чоловік» — виділено курсивом в оригіналі.