П'ятниця, 27 листопада 1874

Парі вчора поїхав до Женеви.
Маркевич увесь учорашній вечір казала мені, що граф так і впирається в мене поглядом, — але я все одно не оберталася.
(Сіра сукня, новий чорний капелюх, чорна жакетка — добре.) Я гуляла пішки з мадам Сабатіні — італійкою, яка приходить, щоб розмовляти, і мушу визнати, що мова Данте мені непогано дається. Народу було багато. Принц де Бравура тут; Одіффре в двоколісному екіпажі, сам керуючи, кілька разів проїхав повз мене, непомічений — але коли він зупинився біля Продже, я на нього подивилася, і він, гадаючи, що його не видно крізь подвійну решітку, ішов, уповільнюючи крок і дивлячись на мене, — так що якби хтось вийшов із будинку, він неодмінно зіткнувся б із ним, бо голова в нього була повернута, як у грішників пекла Данте.
«Відлуння Ніцци» повідомляють про безліч прибулих, серед яких і Дорія Памфілі.
Увечері — неприємна сцена: Анна, коханка Жоржа, прийшла влаштовувати скандал — із якого брудного приводу, не знаю; наговорила таких нахабностей, що тітка послала за мамою, а мама, отримавши свою порцію, втекла. Після чого я висловила їй усі правди, не добираючи виразів.
Я шалена й жалюгідна!
Коли я сама — зітхаю й стогну; коли хтось є — шукаю приводів забути на мить свій відчай in fits of wrath
Хочеться лягти й нікого не бачити, втекти, навіть умерти. Кажуть, що щасливі бажають смерті; я ж кажу, що бажаю її в хвилини розпачу — але й зараз, навіть зараз, нічого про неї не думаю.
Нещасна, проклята, що я є. Наше хибне, жалюгідне, зневажене, усіма покинуте становище зводило б мене з розуму, якби я не була такою сильною, і вбило б кожну іншу. Іншу — звісно, таку, що відчувала б, як я; таку, що розуміла б і мала б кров і мозок, а не була б злита з жиру й кісток, як Діна та їй подібні; таку, що не стала б стомленою, пересиченою, зачерствілою, як моя мати й тітка — для них усе одно; у Росії мама задовольнялася нічим і, відкинута суспільством, навіть не помічала цього. Якщо тепер в них прокидається якийсь інстинкт — то лише завдяки мені, і інакше бути не може! Мені здається, що якби я казала каменям те, що кажу їм, — камені були б більш зворушені.
Жалюгідна, проклята, відкинута до того, як встигла вирости, приниженa до того, як набула честі й гідності.
Що я таке! Боже мій, я плачу, бо шкода, що дівчина, як я, опинилася в такому становищі. Коли я дивлюся на свої руки, на шию — такі білі, такі гарні, — на свій свіжий колір обличчя, таку білу, таку пружну шкіру, такі яскраві очі, такі червоні вуста, такі білі зуби, такі рожеві вуха, своє золоте волосся — я плачу над усім цим, як плачуть над мерцем!
Невже ніхто не витягне мене з цього жахливого становища, невже моя молодість і різноманітна краса мають бути втрачені?
Коли я думаю, що маленькі тоненькі чорні парасольки, як Говарди, мають стільки того, чого нема в мене — на жаль! Схудлі, з кістками, що стирчать зі спини, котячими ручками й ніжками, як сірники хімічні, ні — як сірники дерев'яні! Помилуй Господи!
Нещасна проклята, зневажена, забруднена до того, як стала чимось!
О пробачте мені, Боже! Пробачте мені!

Примітки

Натяк на Пісню XX «Пекла» Данте: грішники-ворожбити ходять із закрученою головою назад.
По-англійськи в оригіналі: «в спалахах гніву».