Вівторок, 3 листопада 1874

Чому, чорт забери, я не виглядаю вдень так само добре, як увечері!

Коли я щойно подивилась у дзеркало, перед яким зачісуюся, п'ю чай, читаю і пишу, — насмілюсь сказати, що була досить гарна. Дуже рожеві вуха, щоки теж, рот — яскраво-червоний і вологий, зуби дрібні, білі й блискучі. На моєму портреті я збрехала — тепер завдяки ретельному догляду в мене справді білі й блискучі зуби, як я щойно сказала. Очі — яскравіші, ніж будь-коли; брови теж особливо вирізнялися на чолі, сьогодні ввечері білішому, ніж звичайно; волосся в безладі, але не розпущене, через цей безлад два пасма опинились спереду й утворили вузол, цілком поетичний.

Так, якщо не рахувати носа — який насправді цілком пристойний, — я б не хотіла міняти своє обличчя сьогодні ввечері.

Я вже, здається, казала: коли задоволена своїм виглядом — задоволена всім, або принаймні маю найясніші надії щодо вілли, влаштування і всього взагалі. Справді, мені здається, що весь світ — мій, коли я гарна.

[Викреслено: там є] Я з певним задоволенням побачила подвійний ряд екіпажів навколо міського саду. Постійних відвідувачів багато, і помітно кілька добре пошитих суконь. Ми зустріли мого привида — раз в екіпажі, раз пішки, — я не почервоніла! Маленький шельма знову в циліндрі. Можливо, і я часто надягаю речі, що мене спотворюють, — себе не бачиш. Він знову втупився в мене — просто в очі; коли він бачить нас, здається, не хоче втратити жодної миті і дивиться з шаленою пильністю, поки тільки може бачити, — немов хоче розглянути людей до найдрібніших подробиць.

Але, прости Господи, я, здається, доволі часто про нього говорю! Та й що з того! Якби Сетоне дивився так само, я б і про нього говорила. Мені завжди лестить, коли на мене дивляться, — не так, як цей жалюгідний Ламбертьє, наприклад!

Він теж приїде, і на мене чекає ще й образа — терпіти його усмішки, яких мені несила зрозуміти. Жалюгідний — я пущу про тебе акровірш поміж знайомими, і ти будеш смішним, негіднику, бо я вкладу в нього стільки кумедного, а ще напишу вірші, що їх легко запам'ятати і співати на відомий мотив.

Але, на жаль! Ніхто тобою аж так не переймається.

Поки після обіду Ніна, Парі і наші розмовляли про різні речі, я ходила взад і вперед, не слухаючи їх і думаючи — нізащо не здогадаєтесь про кого... Б'юся об заклад, скажуть: про Одіффре — але ні, просто про герцога Гамільтона. Останнім часом він так часто спливає в думках, — він мені навіть снився в ніч мого вечірнього жаху. Часто я виходила в коридор або в передпокій, щоб заплющити очі й притулитися головою до стіни, — і тоді мені здавалось, що він ось-ось прийде, що він тут... але я розплющувала очі і бачила лише різке газове світло та сходи. Горе гірке! Я думаю про людину, яка не знає мене і яка одружена.

Я не так сильно любила його, коли бачила, — тобто рік і дев'ять місяців тому, — але [Викреслено: ці два роки] за ці майже два роки я так багато думала про нього, завжди... що люблю його вдвічі, втричі, в сто разів більше, ніж тоді. Я аналізувала його, навіть не знайома з ним, вивчала, мало не розмовляла з ним — о, Боже мій! Я нічого не роблю, щоб думати про нього, але він нагадує про себе щомиті, я думаю про нього проти волі, і коли думаю — така щаслива. Нічого б не написала сьогодні ввечері без нього, але я так відчувала, що люблю його, — що мусила сказати це хоча б цьому сумному щоденнику.

Рік і дев'ять місяців тому я бачила його востаннє — 12 лютого 1873 року.

Але ж, божевільна! Цієї самої миті він, можливо, вже батько! О ні, він — батько? Яка мерзість, і чого я в це втручаюся, Господи?

Я навмисно виписала «Морнінґ Пост», щоб знайти там його ім'я, але досі — нічого.

За обідом згадали Гамільтона — і я, вся розгублена й червона, стала як туба,¹ ще й перебільшувала свій нежить.

Усі знають, — і мені довелося витерпіти, як Діна демонстративно відводила очі.