Субота, 3 жовтня 1874

Вранці гуляю з собаками, без капелюха, аж до вілли 77.
Не виходжу, а залишаюся весь день у мами, де тривають розкопки.
Говорять про меблі — погано, звісно, особливо мама.
Валіцький вічно вигадує якусь нісенітницю — не перестає надсилати листи Макарову, який щоразу страшенно хвилюється і прибігає радитися з дідусем.
Пише Огарев, соціаліст, і цього разу звертається до нього як до друга, розповідаючи, що в нападі роздратування він вкусив Тургенєва за вухо. Ця нетяма вірить усьому і смішить нас. У листах є вірші, написані нібито ворогами Макарова, де він постає змовником і письменником проти російського уряду тощо.
Іду спати — за мною мама і тітка. Але щойно ми опинилися в мене, як — не знаю вже чому — розмова зайшла про віллу, і я починаю нарікати на відібраний павільйон; я ніколи не переставала нарікати на це, але цього вечора нарікання перетворилися на ридання, сльози, на криваві й душероздирливі скарги.
Я плачу — не через павільйон, бо він мені вже не такий дорогий, а тому що мене від нього відвернули, знеохотили.
Шовкові сукні Ґарака і бантики зі стрічок мене не цікавлять — як вони цікавлять Говардів тощо; небагато що мені подобається, і це небагато завжди складається з великих речей. Ця вілла, цей павільйон — з першого ж дня вони мені сподобалися, і я складала в голові тисячу планів: як їх обставити, як моя навчальна кімната буде внизу, покоївка зовсім поруч; моя кімната з балконом, двома терасами, видом на Прогулянку і море, пʼятьма вікнами, маленьким входом, де мала бути моя ванна-мушля — все це мені подобалося і тішило. Тепер усе зіпсовано, знищено! Я знаю, що можу, якщо захочу, зробити так, як хотіла, — але вже не хочу; мене знеохотили, повернули все так, що я більше цього не хочу, не знаю навіть чого, але ці інші кімнати я б не взяла, навіть якби мене змусили, — ось чому я плачу.
Я більше не плачу тому, що перекинули, порушили, знищили всі мої плани — а тому що мене розчарували, тому що я більше цього не хочу, тому що мене знеохотили і відвернули від усього цього, і тому що я змушена визнати, що мої бажання можна так знищити — лихим словом і найменшими дрібницями.
Я плачу тому, що зробили так, що я більше не хочу — незважаючи на найбільше моє велике бажання — мати те, що хотіла.
Коли побачать мене в такому розпачі — а я в такому розпачі, що хочу відмовляюся скасувати замовлення у Дюваля, — коли побачать, яка я пригнічена, мені запропонують виселити всіх; (я була змушена кинути перо, щоб поплакати! Потрійне Змилуйся!) — але я більше нічого не хочу, нічого. Не говоритиму про коня, щоб не зіпсували і його — я дурна, але так воно є!
Одне лихе слово може зробити мене невпевненою! Мені отруюють усі задоволення — і потім дають. Ці нещасні тири і перегони — скільки сліз вони мені коштували? Зрештою я йшла — але знеохочена, розчарована, пригнічена, не бажаючи нічого бачити і з важким серцем, молячи Бога, щоб тир чи перегони нарешті закінчились.
Чудовий спосіб виконувати мої бажання, балувати мене!
викресленоВсе, все.
Тепер я сама більше не хочу цих кімнат — дідусь теж засмутився б. Та й турбувати його в такому віці, зганяти з місця — недобре, і я не хочу цього робити; єдине, що мені тепер усміхається, — це квартира в прибудові, яку мають звести. Але коли! Грошей немає, меблі коштують пʼятдесят тисяч франків, і прибудова коштуватиме стільки ж, а ще обставляти її.
Зрештою! Грошей немає і прибудови немає — значить, нічого мені не всміхається. Та ще й без коня — знову грошей немає.
Вічно гроші! Я шаленію! Бо сама розумію, що грошей немає, і що так, як я думала зробити, все було добре й узгоджено і не треба було витрачати, а тепер усе перекинуто, отруєно, отруєно, отруєно!
Сьогоднішня сцена сама по собі все зруйнувала — про павільйон годі й думати. Пишучи, я плачу, ридаю і дивлюся на себе в дзеркало — гарне обличчя, їй-богу! Очі набряклі, ніс блискучий, набряклий і червоний, щоки мокрі й знімілі, губи зневажливі й тремтливі, червоні як кактус кров, — і по цьому чудовому обличчю течуть сльози в такій кількості, що можна прийняти душ.
Я плачу тому, що вже не хочу того, чого так хотіла, тому що мене знеохотили, тому що мені отруїли радість. Іноді одне-єдине слово наперекір так мене отруює, і тоді я плачу вже не тому, що хочу того, чого бажаю, а тому, що мені це отруїли і мене від цього відвернули.
І сьогодні я в розпачі, бо павільйон утрачено для мене, у мені. Тільки тітка добра, нічого мені не отруює, любить мене, піклується про мене — насправді, а не на словах; вона потай дає мені приймати залізо, тоді як інші сурмили б про це на весь світ і вихвалялися б цим! Вона добра до мене, і за це я люблю її більше за всіх на світі! Щойно вона повісила мені тюлеві фіранки, щоб мене, бідолашну, не заїли комарі; у Парижі вона звеліла принести мені ванну, тоді як інші тільки говорять і проголошують мене хворою, вмирущою, знесиленою і бозна-якою ще!
Боже мій, прости мені, якщо я несправедлива; кажу якщо, бо я така пригнічена, що вже не розрізняю, що справедливо, а що ні. Я здаюся собі найжалюгіднішою з жалюгідних, і водночас думаю, скільки є нещасних, справді нещасних, поряд із чиїм нещастям моя прикрість — незбагненне безумство, і тоді я молю Бога простити мені, бо я винна, я вередлива.
Прости мені, Господи!
Але прибудова — не павільйон, що так близько від Прогулянки, такий милий, такий витончений усередині; я хотіла зʼєднати свою терасу з терасою кипарисів місточком у сільському стилі, я хотіла... я хотіла стільки всього, я так гарно все обміркувала й так ясно уявляла, як житиму в цьому павільйоні.
Його втрата для мене — як утрата герцога Гамільтона, це майже таке саме горе.
Ах, Боже мій, ніщо тепер не замінить мені павільйону, мені самій; він мені подобався — і, мов навмисне, його в мене забрали.
навскоси
Це майже таке саме горе, з тією різницею, що про павільйон я вже не думаю і зовсім за ним не жалкую, тоді як про герцога думаю і жалкую за ним дедалі більше.
Боже мій, прости мені й заспокой мене. Прости мені й дай мені жити так, як я люблю!
Page manuscrite de Marie, écriture penchée barrée de longs traits obliques ; on lit notamment « duc de Hamilton », « Mon Dieu », « pardonnez-moi »
Page du manuscrit du 3 octobre 1874, barrée en travers Mon Journal, t. 4 (fac-similé) — tome04.docx image 26 (après ¶3818)

Примітки

Микола Огарев (1813–1877) — російський революційний поет і публіцист в еміграції, близький друг Герцена. Іван Тургенєв (1818–1883) — знаменитий російський романіст. Листи — вигадка Валіцького. ↩
В оригіналі: «Triple Miséréré !» (латинське Miserere у написанні Марі). Початкове слово 50-го псалма («Помилуй мене, Боже»); Марі потроює його як надзвичайно драматичний вигук. ↩