Четвер, 17 вересня 1874

Я думаю, що в цьому зошиті можна багато чого викинути і залишити лише кілька днів, які дають уявлення про моє життя. А ще — те, що має продовження, як-от Жирофла.
Мені так зле, що я не можу йти пішки й мушу зупинити екіпаж; я виходжу на балкон — і кого ж я бачу? Дорію власною персоною! Неймовірно! А потім і його брата.
Ми зустрічаємося скрізь (сукня сіра з зеленим). Ми завітали до Жувена, Фері, Мусе та Дюваля, а потім — на Єлисейські поля.
На бульварах ми зустріли пані Сапоженікову разом з дияконом. Поговорили з ними і рушили далі по крамницях. Я вже побачила майже всіх моїх вуличних знайомців, і Дорію теж. І безліч знайомих облич — я люблю Париж, бо тут завжди зустрінеш усіх.
Мушу сказати, що в Парижі почуваєшся добре — Париж не такий великий, як Лондон, що вбиває своєю неосяжністю. До того ж тут світліше, і тут я все знаю.
Увечері — в Опера-Комік, «Прощення в Плоермелі» — опера розклеєна, клаптикова, і щомиті їй бракує природності.
Тіткою я можу лише похвалитися — вона робить усе, що я хочу, і прислуговує мені як рабиня. Досить мені сказати слово — і все зроблено, а вона ще й вгадує мої бажання наперед.

Примітки

«Жирофла» — прізвисько, яке Марі дала Емілю дʼОдіффре (за оперетою Лекока «Жирофле-Жирофла», 1874). У 1874 році воно трапляється лише в пізніших примітках Марі на берегах, тож і це речення, ймовірно, дописане згодом. ↩
«Le Pardon de Ploërmel» («Пардон у Плоермелі», також відома як «Дінора») — опера Джакомо Мейєрбера (1859). До 1874 року вже вважалася застарілою. ↩