Середа, 16 вересня 1874

Я провела у Говардів неділю, понеділок і вівторок до четвертої години; у них я нічого не писала, а сьогодні я вже в Парижі — опишу всі ці дні разом.

Неділя, 13 вересня 1874

Кентербері, я іду до собору з Лізою та Еленою.
Яке чудове богослужіння! Тривало дві години, і я анітрохи не нудилась, навпаки — читала з великим задоволенням, і ще більшим переконанням, молитви такі мудрі, такі справедливі, такі влучні для кожної обставини в житті, для кожного бажання людського серця — навіть для найзвичайніших речей, за які я нерідко не наважуюсь молитись. Мені захотілося мати таку книгу, щоб читати її щовечора; у Ніцці я попрошу Елену чи Лізу назвати мені, як вона називається, і велю її прислати. Там стільки прекрасного й доброго, і все таке природне, що не здається неможливим.
Я думаю, що маючи таке богослужіння, такі книги, — одним словом, будучи протестантом, — не можна бути поганою людиною, хіба що ти ідіот або злочинець, яким Бог призначив тебе бути.
Я їм з великим апетитом, потім ми йдемо гребти на маленькій річечці. Дівчата майже такі самі, як і були, хіба що думають, що у всьому перевершують мене, і водночас бентежать мене через мої сукні, черевики — все. Мій стиль вбрання їм не до вподоби, але вони відчувають, що, попри всю його простоту, воно краще за їхнє; ревнують і вигадують говорити, кричати з усіх боків, що я роблю що хочу, і вічно торочать про мої плаття. Так само, як я б сказала, побачивши Палайку в атласі та діамантах, вони кажуть мені:
— Ах, Марі, ця сукня — ну та й гарна ж, справді мені подобається.
Мені це набридає. І все це з таким покровительським та здивованим виглядом. Навіть якби я вдягалась розкішно — де тут зло, де сором?
Вони роблять і мають усе, що їм заманеться, Елена особливо, а інша лише повторює за нею; але оскільки вони ніколи не навчаться одягатися так, як я, попри всі зусилля мене перевершити, вони завжди залишатимуться нижчими й посередніми — і заздритимуть мені та набридатимуть. Якось Елена побачила у мене золоту пов'язку — попросила матір замовити таку саму, але, бажаючи виглядати краще за мене, зробила її значно ширшою, і від цього вона стала потворною та втратила всю цінність і вишуканість. Вони носять шовкові сукні від поганих швачок і думають, що виглядають краще за мене з моїми суконнями від Ворта і Лафер'єра, — і при цьому заздрять або роблять вигляд, що заздрять.
Вони добре розмовляють по-італійськи, узявши на літо вчительку-італійку, і часто намагалися поставити мене в незручне становище; але я знаю цю мову досить добре, щоб не опинитись у незручному становищі. Бракує мені лише одного — to speak fluently.
Понеділок минув так само, як і неділя. Нам показали їхню фабрику; Елена, Жан і я — верхи (амазонка сіра і капелюх); дорога була гарна, кінь також, і я сиділа в сідлі бездоганно, попри занепокоєння всієї родини. Увечері ми шили для базару на користь бідних і лягли о десятій. Нарешті у вівторок о четвертій ми відпливаємо. Усі приходять на вокзал, а пан Говард та Елена їдуть аж до Дувра.
Загалом я провела два дуже приємні дні; усі були дуже люб'язні та гостинні. Англійська сільська місцевість — чудова річ: у них гарний сад, усілякі розваги, та ще й я їздила верхи. Тільки очі в мене весь час були набряклі, і боліла голова. Я справді не знаю, що зі мною буде — я в такому жалюгідному стані. Будинок у них гарний і зручний, і за столом, і в побуті — всього вдосталь. Вони, здавалося, були такі раді нас бачити.
У Дуврі ми ночуємо, а наступного дня —
Середа, 16 вересня 1874 — ми відпливаємо; я нездужаю ще з ранку. У нас каюта нагорі, і незабаром мені так зле, що я лягаю. Замість того щоб по-справжньому хворіти, я відчуваю смикання [морська хвороба] — і плачу від цього. Єдиний засіб — лежати тихо. На жаль, я не змогла роздивитися всіх цих людей, що їдуть на континент: стільки Хічкоків, цих deares [sic] англійок — приїжджають поодинці, але одразу знаходять собі подружок на пароплаві, братаються і йдуть цілими зграями.
У нас надзвичайно люб'язний капітан. Він дав мені маленького песика, щоб розважити мене, і сам кілька разів приходив із нюхальними солями тощо.
Перш ніж лягти, я сиділа у дверях каюти і спостерігала. Якийсь пан здався мені надто переодягненим на англійця, щоб бути справжнім англійцем, і я досить голосно кажу Діні: Діно, дивись, ця дама. Він озирнувся, посміхнувся і пішов геть.
Я люблю вражати людей. Капітан замовляє нам купе, і о шостій ми в Парижі.
Щоб не дивитися на таку потворну Францію після Англії, я читаю «Одіссею» і натрапляю на уривок, від якого сміюся: коли Вулкан спіймав у сіть Марса та Венеру і всі боги збіглися й почали сміятися.
Я в'їжджаю до Парижа і дедалі більше сумую за моєю дорогою прекрасною Альбіоном. У готелі «Британські острови» нас приймають як давніх знайомих. Я їм суп і пишу.
Мама залишила листа, в якому повідомляє про смерть Еміля. Я думаю, носитиму жалобу шість тижнів. Мама в жалобі, тітка теж — і я б залишилася одна в кольоровому вбранні, як дурепа. Так не годиться.
H[is] G[race] t[he] D[uke] o[f] Hamilton
Зошит 24-й
розпочато в четвер 17 вересня 1874 року, завершено 26 жовтня 1874 року
Париж, готель «Британські острови», перший поверх

Примітки

Англійська: «говорити вільно». Марі вставляє англійську фразу, описуючи свої знання італійської.
Англійська: «Його Світлість герцог Гамільтон» — Марі підписує зошит своїм таємним шифром.