Пʼятниця, 11 вересня 1874

Я примірювала у Вольмерсхаузена — сукня гарна, але дещо треба переробити. Перед виходом мені приносять сіре пальто й капелюх від Браун.
Мені до вподоби така кількість фетрових капелюхів, що, маючи вже два, хочу ще. З двох до пʼятої ми гуляємо, о шостій повертаємося — приходить Фостер і веде нас до Білла Джорджа. Я вибрала мастифа, але Фостер обіцяє мені більшого завтра о десятій. Я не можу зараз купити собаку, але з Парижа напишу Фостеру, пошлю суму — і він пришле мені пса. Він дуже любʼязний і чемний; у нас буде нагода, сподіваюся, відплатити цю любʼязність його сестрі в Ніцці.
Після обіду приносять амазонку від Паоле — гарна, але є вічна вада: він зробив місце для бюсту надто низько, і водночас, на щастя, зробив верх достатньо широким, щоб умістити мій бюст. Але біда в тім, що виходить щось на зразок двох апельсинів, які стирчать, тверді й порожні. Чому було не розмістити їх там, де вони були б заповнені?
Ми виявляємося багатшими на два фунти, ніж думали. Яка злиденність!
Минулої ночі я спала з тіткою, і вранці ми обговорювали наші майбутні меблі.
Сьогодні мені нагадали про чоловіка, якого я забула і яким я якийсь час трохи цікавилася. Це Блекпринс. Зайшла мова про собак і багатих людей. Мама завжди хоче довести мені, що немає багатих людей — тітка каже, що є, але не для мене. Я сказала, що дуже любила б гуляти з такими собаками, як у Вітґенштайна, — сподіваюся завести трьох: мастифа й двох ньюфаундлендів.
Забула сказати, що ми зустріли пана Алена й поговорили з ним.
Завтра о четвертій двадцять ми полишаємо цю країну, населену герцогами й лордами, зупиняємося в Кентербері й потім вирушаємо в країну більбоке, фатів і нікчем. Все скінчено — і наше перебування в цьому раю теж.
Наші розмови з тіткою завжди однакові: вона каже, що в Росії є і те саме багатство, і та сама шляхетність, — а я кажу, що ні, що немає навіть порівняння. Наше багатство менше, а наша шляхетність — це жарт у порівнянні з тутешньою. І це чиста правда.
На щастя, я народилася якраз настільки шляхетною, щоб наважитися прагнути до великої шляхетності. Хоч що кажи — я все ж шляхтянка, і мій батько — предводитель дворянства.
Це небагато, але достатньо, щоб дати мені право без сорому ввійти в будь-яке коло знаті.
Мій дід (і моя мати, відповідно, теж) — з дуже стародавнього роду, давнішого за багатьох російських князів; його дружина теж з доброго дому; її прабаба була правнучкою великого гетьмана Полуботка, чий син утік до Голландії через події в Україні, де він заклав мільйони, спадкоємцями яких є ми; але оскільки невідомо ні точного дня, ні суми вкладу — голландський банк не видає цих мільйонів, що виросли на казкові суми.
навскоси
Це теорія Бальзака — всі джентльмени рівні.
З усіх боків — крім бабусі Башкирцевої, яка, проте, була незаконнонародженою донькою знатного пана, — з усіх боків, кажу я, усе гаразд! насправді Батько мій значно нижчого роду, ніж мати, але, на щастя, він шляхтич рівно стільки, скільки треба.
Тож я вважаю себе достатньо доброго роду, щоб стати ким завгодно. Не кажучи вже про те, що я народилася зовсім не такою, як інші, і навіть якби я народилася селянкою — не залишалася б нею, дійшовши розуму.
Тільки я стала дуже негарна, і в мене запаморочення, нудота, серцебиття й велика слабкість.
Боже, зціли мене!

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
Гетьман Павло Полуботок (1660–1724) — козацький ватажок, увʼязнений Петром I. Легенда про «скарб Полуботка» — золото, нібито передане ним до Голландії, — широко відома в Україні. ↩
В оригіналі англійською: «it is all right!». ↩