Понеділок, 7 вересня 1874

Снідаємо саме так, як я люблю — беремо в готелі коляску й відʼїжджаємо.
Нас везуть до Лондонського Тауера — ми оглядаємо його; говорити про нього зайве, скажу лише, що майже все виявилося кращим, ніж я очікувала, — а зазвичай виходить гірше.
О! З чого почати, про що говорити?!!!
Я настільки захоплена, зачарована, вражена, що не знаю, що сказати. Навіть ця похмура погода мені подобається — я її завжди любила.
Я намагалася захоплюватися Парижем — він чудовий, — але мені чогось бракувало; Парижа мені було замало, я відчувала, що є щось краще, і не була задоволена.
Але Лондон — найкраще, про що я мріяла: у Лондоні є все, Лондон — цілком мій ідеал. Всі будинки, палаци, памʼятники, церкви — все цілком відповідає моїм смакам і прекрасно входить у мене, у те порожнє місце, яке чекало на нього, як точний футляр і виміряний під приймає прикраси, для яких він зроблений.
Я цілком задоволена й не бажаю й не уявляю нічого більш гарного, більш великого, більш пишного, більш багатого, більш чудового, більш дивовижного, більш грандіозного, більш величного, більш незвичайного, більш симпатичного, більш чарівного й більш приголомшливого, ніж Лондон!
Словом, побачивши Лондон, я більше нічого не прагну побачити й цілком задоволена. Я будувала плани у своїй бідній маленькій голові — жити в Парижі, — але й тоді мене це не влаштовувало, і я казала собі: нічого визначеного, поки не побачу Лондон. Справді, я була права. Бідний маленький Париже — я більше не мрітиму в тобі й про тебе; моє незвичайне кохання до англійців, яких я майже не бачила, і до Англії, якої я зовсім не бачила, після цієї подорожі обертається на обожнення і назавжди опановує мій розум і серце. Я думала, що знаю, чого хочу, — ні, я помилялася.
Тільки тепер я це знаю. Коротко: жити в Англії і так, як я люблю.
Я шкодую за герцогом Гамільтоном більше, ніж будь-коли, і буду в розпачі, якщо не знайду іншого, схожого на нього. Не обличчям — йому немає рівних, — але імʼям і станом. Сподіваюся, що Бог почує мою молитву, яка підноситься до нього зараз такою ж гарячою, такою ж боязкою й такою ж палкою, як за часів гамільтонських сподівань.
Від часу його одруження я більше не вміла молитися — а зараз відчуваю, що вмію, і піду молитися.
Я живу, я бажаю, я дихаю! Я відчуваю, що в моїх жилах є кров, у голові є мозок, і є в душі й серці честолюбство, гордість і воля!
Але навіщо все це, якщо Бог не захоче й покарає мене за ці злі якості.
Що ж я можу сказати? Я сподіваюся й молюся.
Якби Бог захотів... Якщо ні — шкода. Але я молитимуся стільки, скільки можу.
на полях
Я бачила графиню й панну де Ґальв у гарній кареті з напудреним лакеєм. Яка ж вона щаслива!
Сьогодні я зробила багато: оглянула Тауер, проїхала через Сіті, всі головні вулиці, побувала в місіс Браун, де замовила капелюх, у Паоле, де замовила амазонку, і у Вольмерсхаузена, де замовила сірий костюм із зеленим оксамитом.
Потім я добре пообідала — давно я так не їла. Все тут таке апетитне. Я хотіла б усе купити й усе зʼїсти.
А які фрукти!

Примітки

В оригіналі англійською: «the City» — фінансовий квартал Лондона. ↩