Неділя, 6 вересня 1874

Я лягла о третій — о восьмій мене вже катують.
Встаю о пів на десяту, і поки вдягаюся, мені кажуть — за чарівною домашньою звичкою — що я запізнилася, що пароплав відходить тощо.
Вдягаю коричневу сукню «Ворт», капелюх, куплений у Брюсселі, — відтоді іншого не ношу, — браслети, рукавички до пари, закриті черевики.
За кілька хвилин до відʼїзду зʼявляється маленький граф — жалюгідна істота, морський молюск.
Нашвидкуруч сідаємо в екіпаж — і ось ми біля пароплава. Я весела від суму й оживляюся, як можу. Бо навіть найгіршого я завжди чекаю з нетерпінням — і ненавиджу, й люблю очікування.
Я відчуваю певний жаль, прощаючись із мамою, і кажу Полю, обіймаючи його:
— Не роби свинств і поводься пристойно. Мама намагалася почути, що я кажу. Але це пропащий хлопець — мені його дуже шкода, й іноді хочеться, щоб я помилялася.
Пароплав відходить, і поступово зникають постаті мами, Поля, Валіцького й маленького графа, що не перестають дивитися. Бідна душа!
На прощання я просто сказала йому «до побачення» і простягнула руку.
Ми проминули пристань — я марно намагалася впізнати Дорію Памфілія, цього остендського героя, що, сам того не знаючи, так нас розважав. Потім Курзаль, готелі — «Де ля Пляж», купальні, потім пісок — потім мені набридло, і я спустилася за книжкою; але, щойно я опинилася в каюті, мені стало зле, і я змушена була лягти й не вставати аж до Дувра.
Тітка лютує — не знаю чому. Мабуть, я не сказала, що Діна їде з нами. Краще б вона не їхала — я люблю подорожувати вдвох.
Дувр здається мені дуже гарним — принаймні те небагато, що я бачу.
Ми досить довго чекаємо на митниці, ще довше, поки оглядають наш багаж, — і тоді тітка вже шаленіє. Ми думали спочатку поїхати до Кентербері, але тітка, роздратована невідомо чим, починає казати, що туди не треба їхати, що Говарди нас не хочуть, що вони майже погано поводилися з нами минулої зими в Ніцці, і всілякі подібні речі — що мене знеохочує й змушує запитувати себе:
— Чому всі мої задоволення, всі мої подорожі отруєні?
Роблять те, що я хочу, їдуть куди я хочу, дають мені те, що бажаю, — але спочатку отруюють і роблять гірким і сумним. Так що я майже ніколи не насолоджуюся.
Нас запихають у вагон — з двома якимись чорношкірими й одним фатом.
Усю цю подорож я — сама нерухомість, терпіння й холоднокровність.
викресленоНарешті починаю
Відтоді, як я в Англії, я почуваюся інакше. Зазвичай, подорожуючи, я ніколи не дивлюся у вікно; тут, навпаки, — тільки це й роблю; я захоплююся цими дбайливо доглянутими землями, цими гарними деревами — бо все видається мені тут гарним. І передусім — що дивно — мені здається, що я повертаюся додому, а не їду в чужу країну вперше.
Нарешті я бачу безліч маленьких однакових будиночків, а вдалині — велетенське місто. Це Лондон. Здійснення всіх моїх подорожніх мрій!
Приїхавши на Черінґ-Кросс, я цілком щаслива. Поки ми їдемо до «Александра Готель», я дивлюся праворуч і ліворуч із дедалі більшим задоволенням і з тим почуттям, яке охоплює, коли знову бачиш те, що твоє, що знаєш і що любиш. Я вгадувала назви місця, нічого ні в кого не питаючи, і нарешті входжу в готель, ніби входжу у власний будинок.
Усе мене захоплює, а надто обслуговування й їжа!
Уже не знаю відколи, — ні, помиляюся, — ніколи мене так добре не обслуговували; я лише так уявляла. Усе мені здається чудовим — саме на мій смак, — і я дивуюся, що знаходжу тут те, чого я шкодувала, що не вигадала сама.
Але я ще втомлена від пароплава й лягаю.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩