Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Неділя, 28 червня 1874

«Герцог і герцогиня Гамільтон прибули до Англії зі Сходу» — так написано в «Дербі», наче повідомляють, що кобила пана Лефевра прибула до Єпсома після Великого призу. Це прекрасне оголошення повернуло мене до дійсності, і я хочу плакати.
Але ми ще не вдяглися, коли хтось постукав у двері. — Хто там? — Це я, відчиніть.
— Але ми ще не готові.
— Нічого, відчиніть, я не дивитимусь.
Відчинили — і мадам Базілевич увійшла без зайвих церемоній, розташувалась на ліжку мами, що ще лежала. Будьте ласкаві. Я побуду з мамою, поки ви вдягатиметеся.
Такі манери цілком доречні на водах, я не ображаюсь. Я вдяглася — вона пішла — я спустилася на чай і знайшла там цю англійську родину Макен: брат приводить мадам Базілевич у захват. Це висока людина, але звичайна й простацька. Я пішла з Полем до казино пограти в більярд; виходячи, побачила мадам Базілевич — уже з мамою і Діною; ми прогулялись разом до прибуття екіпажу, що мав везти нас до замку д'Альза, до пана Ґамбара. Сади дуже гарно розбиті й красиві — тут зелень справді зелена, а трава шовковиста. Будинок переповнений картинами — воно й не дивно, адже цей пан торгує ними й, мабуть, добре заробляє на перепродажі.
Спочатку мені здалося, що він говорить як любитель і знавець, але незабаром побачила, що говорить як торговець про свій товар. За обідом нас обслуговували дві англійки. Окрім нас — якийсь пан Боді (місцевий) та англієць, чиє ім'я вислизає з пам'яті в момент письма: ось воно — Вілрайт. Цей обід о першій годині дня видався досить нудним. Пан Ґамбар накладав порції настільки смішно мікроскопічні, що там було хіба на пів укусу.
Потім я пішла гребти на озері перед замком — троє: Діна, Поль і син так званої підопічної пана Ґамбара, яка насправді була його коханкою. Я гребла двома веслами й управляла човном добре — заслужила похвалу цього Вілрайта й т. ін. Людина, в якої немає жодної цілої кістки — всі зламані на верхових прогулянках. Він бував на перегонах у Баден-Бадені, але ніколи в самому Баден-Бадені; усі, під проводом Ґамбара, піднялися на гору — я розмовляла англійською з паном Вілрайтом.
Потім оглянули корівник, свинарник, сади; кидали диск, грали в петанк. Але надійшов дощ — і всі розмістились у галереї замку; цілу годину я слухала розмову пана Ґамбара — «грім за п'ятнадцять ліє від нас», казав він, або щось таке ж малозначуще.
[На полях: H. G. t. D. o. H.]
Мені було нудно.
Ми від'їхали о пів на п'яту; я одразу ж вийшла, Анрієтта (з готелю) відвела мене до крамниці, де я придбала фламандський селянський капелюх. Ллє як з відра.
Повечеряла після обіду у Ґамбара (вчора мама сама пішла на бал).
Мама з компанією вирушили до казино; я залишаюся вдома — добоюю капелюх, другий том «Бражелона».
Мама теж щось вигадала — як і я: я кажу «порох», а вона називає всіх чоловіків у Спа жук [джміль]. Валіцький щоразу, коли повз проходить якийсь чоловік, починає гудіти й наприкінці вимовляє: жук! Нерідко зупиняє якусь селянку й запитує: Хороший джмелику, чи не знаєте ви, де є «жук»?
Умираємо зі сміху. А сьогодні ввечері, проводжаючи маму до мадам Базілевич, що нездужає, якийсь пан займав весь тротуар своєю розкритою парасолею.
— «Жук», дайте нам пройти.
— Ах, вибачте, мадам! Я сміялась, як навіжена.
На письмі це безглуздо, але насправді ми сміємось до нестями.

Примітки

По-французьки в оригіналі: «jouk» — слово, запозичене з російської мови (жук), яким родина жартома назвала привабливих чоловіків у Спа. ↩