Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Вівторок, 16 червня 1874

Дощить, холодно. Альфред примірює мені амазонку. Диякон незносно нахабний. Розсівся й грає в рулетку цілий день. Не хотів давати стіл для обіду — і коли я заборонила курити, він сказав, що це через дурість. Він почувається тут, як удома — цей святий чоловік! Дозволяє собі вольності, мама скаржиться, але нічого не може зробити.
Були у Дюваля — все, що він показав, чарівне. До цього скнари Сміта більше не підемо.
Я проганяю диякона і рулетку з вітальні — хотілося писати, але замість цього читала. Навела лад у всіх своїх паперах і почала читати першу книгу своїх щоденників — буду робити позначки.
Влаштувалася посеред кімнати. Які орфографічні наївності, який стиль. Мій теперішній теж поганий — але не настільки. Я сміялася й червоніла.
Скрізь, де я говорила про герцога, — говорила терпимо, або близько до того. Завжди надто збуджено, ох! і ах! нескінченно. Є речі настільки безглузді й абсурдні, що я змушена їх викреслити — позначила кілька уривків. Треба намагатися надалі писати чистіше: моя перша книга жахлива, — але містить більше, ніж я думала: містить усе. Ні, не слід судити опрометчиво — прочитавши, прокоментувавши й позначивши наступні, скажу, чи справді містить усе. Боюся, що так. Там є герцог — а це означає все. Мене вражає цей збуджений стан — що ж тут дивного: тоді я часто бачила його, іноді двічі на день, і одного разу чула, як він говорить. Що ж дивного в тому, що я була в захваті, — якщо зараз, коли вже рік, як я його не бачила, більше ніж рік, — я ще в захваті, чуючи розмови про нього або читаючи щось про нього! Правда, я безумна, — але я люблю його; можу сказати це без сміху й без зловживання... Я казала:
— Колись, коли стану його дружиною, прочитаю те, що пишу тощо — неприємно читати. Пам'ятаю дуже добре, що була певна: стану його дружиною, думала, що рано чи пізно це мусить статися. «Ces choses-là sont écrites dans le ciel». (Ганаші) — на жаль! Скільки дурниць, безумства, смішного, тих дурниць, за які червонієш і які не хочеш читати самій собі? Мені здається, це не я. Що скажу я через два роки про теперішні щоденники?
[Анотація: 1876, Рим. Скажу, що це трохи розумніше, ніж раніше, — але ще багато помилок.]
Знайшла і зберігаю «Figaro» з описом Гран-прі.
Я зворушена тими місцями, де говорила про нього. Справді, ці речі написані на небесах і в моєму серці.
Найніжніший, найщасливіший, найяскравіший спогад — це буде спогад про герцога Гамільтона.
Перед цим спогадом і перед цим ім'ям усе падає в клапті — я зворушена, як зараз: припинила писати, щоб закрити обличчя руками. Погано бачу — очі повні сліз.
Я знову зупиняюся — такі хвилини такі гарні. Хотіла намалювати контур сльози, що щойно впала, — але вона змішалася з чорнилом пера, щоб висловити жалобу за... Хотіла б уміти добре висловлюватися, щоб те, що відчуваю, не здавалося смішним на папері. Хотіла б, щоб ці літери, що складають слова, кожна могла б виражати смуток і благодать моєї душі!.. Але, на жаль, я знаходжу на папері лише слова — замість серця, яке хочу туди вкласти.
Саме в такі хвилини я хочу якнайшвидше стати дорослою — знайти його, сказати йому, що люблю...
Я думала скласти зошит, де були б усі уривки, де я говорила про нього, — бачу, що це неможливо: я говорила про нього скрізь, вплела його в усе, що мені (закреслено: подобалося) давало радість; у кожній зі своїх скарг я хотіла дати відчути, що оплакую саме його втрату, — ні, не знаю, як це сказати!
Ось: коли я думала, що можу стати його дружиною, — ніколи не скаржилася; але відтоді як його більше нема — часто скаржуся. Більше нема нічого певного, скаржуся на теперішнє, бо не знаю майбутнього.
Тоді я думала, що це лише питання часу; тепер думаю, що це питання можливості. Я вірила, що все можливо, вірила, що досить лише захотіти, — але Той, хто мене слухав, показав мені правду. Як видно було, що я була дурнюватою-дурнюватою. Говорила лише «Бог» і «кохання». Ці два священних слова, які треба вживати лише в крайніх випадках. Через капелюх я кликала Бога (роблю це й зараз, але не пишу про це — є речі, які не пишуться); через якогось Бореля говорила про любов, кохання, закоханість — фе! фе!
Спімо, спімо. Треба закінчувати.
(Баґатель)
Так, спімо — я не навчилася висловлюватися; правда, важко завжди говорити про одне й те саме і варіювати. Лише Піндар знав цей секрет.
Продовжу читання своїх щоденників. Я витягла їх сьогодні з наміром прочитати пристрасть.

Примітки

По-французьки в оригіналі: «Такі речі написані на небесах» — романтична фраза з п'єси Сарду «Ганаші» (1862). ↩