Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

П'ятниця, 5 червня 1874

Уперше за кілька днів виходжу о другій годині сам на сам з мамою: ми заходили до Кароліни, до Кавалі — і нарешті до Ворта-винного. Мама чудово поговорила, вибачалися щиро, особливо Оґюстін, яка хоче шити нам «гарненькі сукні» і «чи маєте ви потребу в багатьох речах, тощо тощо». Вони дуже люб'язні, і я їх охоче пробачу.
Завтра касир буде там о шостій, і пояснення продовжаться.
Не знаю, хто мені навіяв, що висока, красива дама з жовтим волоссям — це герцогиня Манчестерська; це нісенітниця, адже вона в Англії. Діна їде з нами — цього разу ми не пішки, а у фіакрі; їдемо до крамниць або порцелянових майстерень вибирати різні речі й замовити дві вази з нашими портретами.
Я дочитала «Трьох мушкетерів» і почала «Двадцять років потому» — ну, це ж для мене нове, адже я не читала. Смерть Бакінґема завжди мене засмучує — вже вдруге натрапляю на неї.
Вечір ми проводимо так: мама читає газету й перебиває моє читання, Діна поглинає «Трьох мушкетерів», а я лежу на підлозі біля вікна й читаю «Двадцять років потому».
Я збуджена й чекаю — не знаю чого; якби знала напевно, то не хвилювалася б.
Думаю, що Гран-прі буде в неділю. Думаю — яка дурниця, я занедбала все, навіть конями більше не цікавлюся. Я занадто молода: хотіла б мати шістнадцять років, щоб сказати, що не живу, а вегетую, — бо не так слід жити в Парижі. Можна сміятися з мене, бо мені п'ятнадцять; у тридцять я скажу, мабуть, «двадцять» замість «шістнадцять». Але жити починати треба з шістнадцяти. Життя таке коротке! Тридцятирічні жінки кажуть, що в шістнадцять ще дитина; шістнадцятирічні — що в тридцять жінка вже стара. А я кажу, що живуть від шістнадцяти до сорока і часто далі — залежить від людини.
У будь-якому разі благаю Бога — від якого лише й можу чогось чекати — захистити мене й бути добрим до мене.
Лише Він може зробити мене тим, ким я так палко хочу бути!