Середа, 22 квітня 1874

О який вечір! Боже мій! Не знаю, що відбувається з мамою, але вона в незбагненному роздратуванні. Ненавмисне я заходжу до неї ввечері, там була принцеса — ми говорили спокійно, вона виходить, і не знаю ні як, ні чому починаються смикання й жахлива, страшна, нестерпна дратівливість без початку, без продовження і без кінця.
Знесилена, я іду до себе — задом, кидаючи кілька слів на захист. Двері відчинені на балкон — я кидаюся до цих дверей, спираючись на крісло, читаю щоденну молитву і на кілька мить забуваюся. Поет би сказав: Вона стояла навколішки, її вбрання (широке й довге спадало широкими складками, окреслюючи фігуру, залишаючи відкритими шию й руки сліпучої білизни. Голова між руками, очі повні сліз звернені до неба, волосся розсипалося по плечах — ця постать напівстоячи на колінах, напівсидячи, освітлювалася місяцем, що змушував блищати сльози, які котилися по її білих і повних руках). Я встаю, коли відчуваю нічну свіжість. Потім крізь двері починається досить спокійна й трохи кумедна перестрілка. Мама говорить до мене [викреслено: досить] спокійно — все крізь двері, але я відповідаю сухо. Я сердита.
Тепер я спокійніша — достатньо, щоб зайнятися тим, що мене цікавить: «Герцог Гамільтон залишив Каїр 6 квітня, прямуючи до Олександрії, звідки сідає на пароплав до Константинополя разом із лордом Мандевілем, сином герцога Манчестерського, своїм шваґром. Ці панове зупинялися в готелі Шепердс». Про герцогиню Гамільтон — жодного слова. Цю новину дає «Le Derby».
...................................................................................
...................................................................................
Я вважаю зайвим і дурним говорити те, що думаю й відчуваю.
Я втомлена і огиджена.