Вівторок, 21 квітня 1874

Знову сцена через Женеву. О, як мене дратують — і як я буду щаслива, коли житиму так, як люблю, без усіх цих дрібних прикрощів, що озлоблюють вдачу й відбивають смак до всього! Як мене роблять нещасною.
Мимоволі я зітхнула ці слова: О, I XXX — прийдіть забрати мене звідси, скоріше, бо я така нещасна, вирвіть мене з усіх цих дрібних прикрощів, що мене вбивають! Не знаю, до кого я зверталася… навіщо брехати собі? Я машинально зверталася до князя Вітґенштайна. Не хотіла цього казати, бо це дурниця, і пізніше мені буде соромно за ці дурниці. Виходжу з тіткою і Діною, але мені нудно — нема нікого, нікого, нікого. Сумно — я засинаю на літо, як змії на зиму.
Оскільки на Женеву вже пізно — в суботу їду до Парижа (із Божою поміччю) з мамою, і за місяць до нас приєднається решта — там, де ми проведемо літо. У Парижі треба купити меблі для моєї вілли.
Я зроду не бачила нічого прекраснішого за маленьку доньку мадам де Муші. Це обожнювання! Майбутня Обеліск. Яка чудова дитина. Та й справді — її всі досить обожнюють.