Вівторок, 21 квітня 1874

Знову сцена через Женеву. О, як мене дратують — і як я буду щаслива, коли житиму так, як люблю, без усіх цих дрібних прикростей, що отруюють характер і від усього огидять! Як мене роблять нещасною.
Мимоволі я зітхнула ці слова: О, I XXX — прийдіть забрати мене звідси, скоріше, бо мені так нещасно, вирвіть мене з усіх цих дрібних прикростей, що мене вбивають! Не знаю, до кого я зверталася… навіщо брехати собі? Я машинально зверталася до князя Вітґенштайна. Не хотіла цього казати, бо це дурниця, і пізніше мені буде соромно за ці дурниці. Виходжу з тіткою і Діною, але мені нудно — нема нікого, нікого, нікого. Сумно — я засинаю на літо, як змії на зиму.
Оскільки на Женеву вже пізно — в суботу їду до Парижа (із Божою поміччю) з мамою, і за місяць до нас приєднаються решта — там, де ми проведемо літо. У Парижі треба купити меблі для моєї вілли.
Я ніколи нічого не бачила більш прекрасного, ніж маленька донька мадам де Муші. Це обожнювання! Майбутня Обеліск. Яка чудова дитина. Та й справді — її всі досить обожнюють.