Пʼятниця, 17 квітня 1874

Ось так справа! Мадемуазель Діна пише. Чи можете це збагнути — вона пише, пише! Та ще й у мене, переді мною, поруч зі мною, поки я пишу. Пише своїй поважній матері, гадаю, — втім, все одно, головне — вона пише, ось так справа!
Всі Мої зимові сукні — ганчірʼя, брудні й навіть подерті. Сімон зіпсувала мені дві — нарешті, у розпачі, я замовила одну в «Нью Скотленд». Я не пішла на виставку, бо це нещасне покривало мого тіла не було готове.
Ми беремо Бет, коли всі в Монако, — ледве ввійшли на Прогулянку, як щось пронеслося повз нас так швидко, що я ледве встигла побачити й не впізнала. Діна глянула на мить, тоді: Це Вітґенштайн. — Де? — Де?
Я б ніколи не подумала, що це він. Кабріолет, як у старого Еміля, запряжений чорним, російським і швидким конем. З Розалі. Вони мали жалюгідний вигляд — як міщани. Не можу збагнути цього князя — жити з цією жінкою як із дружиною, спокійно; гуляти, кататися екіпажем, їздити верхи, пити й грати на гроші!
Щодня точнісінько о шостій він повертається; мадам приймає лікаря. Все це таке спокійне, таке буденне, таке патріархальне.
Молодий, багатий і знатний чоловік — і живе отак! Я цього не розумію. Яка різниця з герцогом Гамільтоном: той був увесь — шляхетність, гамір, веселість, молодість, шаленство і водночас мудрість і поезія. А цей — якась отупіла істота, і нічого іншого я сказати не можу: я надто мало знаю і його, і його життя. Просто я його не розумію.
Справді, Бет часто набридає мені своїми заяложеними банальностями; от і сьогодні вона каже: Я хотіла б, щоб вона поїхала, а ви були на її місці, — княгинею Вітґенштайн, мільйонеркою. Торік мені це не було гидко, бо це було вперше, але тепер, коли я знаю, що вона повторює, як папуга, як папужка, нескінченні дурниці, мені вже геть гидко. Це справді так безглуздо.
Починається літо — і вона теж починає. Аби тільки це не тривало — шлюб Вітґенштайна, чи, краще сказати, аби це не віщувало його шлюбу. Здається, я вже казала, що не люблю, коли одружуються люди того типу, що мені до вподоби. Утім, він і не такий, як мені до вподоби: поводиться так жалюгідно, так дрібʼязково, так сумирно, що скидається на ніццького домовласника, поводиться, як Жорж. Яке убозтво!
Який це, мабуть, дивний чоловік. Часто, і сьогодні теж, він відразливий і запорошений, та ще й зухвалий. Але Гамільтон був зухвальцем чарівним і божественним, тоді як цей — зухвалець пересічний і не вартий уваги. Він позбавлений будь-якої оригінальності, і я помічаю, що він існує, лише з жалю, що молодий, багатий, знатний і навіть вродливий чоловік так опускається і так запорошується [sic]. Можна опускатися оригінально, але він опускається так, як це зробили б Ґро чи Саетоне.
Хто б повірив: ми зустріли Говардів верхи, і вони послали нам тисячу гримас і поцілунків.
Мій павільйон буде вкритий зеленню, а з альтанкою в сільському стилі, що стоятиме на скелі, його зʼєднає місток — теж у сільському стилі, — який ітиме від моєї тераси; буде маленький ставок чи озерце. Ця альтанка буде біля місця для прогулянок.
«Цей задум мене чарує, Аж серце в грудях вирує».

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі англійською: «quick». ↩
В оригіналі англійською: «drive, ride, drink and gamble». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩