Неділя, 12 квітня 1874

Я спала до полудня.
Як шкода, що не дотримуються жодних звичаїв. Сьогодні Великдень, нічого не змінилося, — ні подарунків, ні розваг, нічого. Це відчужує від родини й робить егоїстичним, черствим.
В інших родинах роблять сюрпризи одне одному — це зберігає дружбу, пом'якшує, робить добрими. У нас нічого такого. Слід було б запросити гостей або принаймні дітей, — але ні, нічого. Живемо як собаки. Пити, їсти досить погано, спати будь-як, лаятися й грати в Монте-Карло. Ось їхній характер, ось, ось як, ось як вони можуть жити задоволені на землі. Якщо не задоволені — то ліниві й байдужі до того, щоб стати такими, — нехтують тими небагатьма знайомствами, що в нас є. Прости мені, Боже, що я завжди незадоволена, але я незадоволена нашим життям, як іноді своїми малюнками, — бо відчуваю, що можу краще.
Вже з завтра, з Божою поміччю і під Його заступництвом, я починаю клопотатися про наш від'їзд до 18-го цього місяця. Я б хотіла бути в Женеві до 21-го. Я не хочу носити мамині прикраси — у мене є передчуття, що вони принесуть мені нещастя. Не хочу, щоб моє життя будь-чим нагадувало її. Я не хочу нічого з теперішнього — хочу всього інакше, добре, як у ★королів і принців (сьогодні ввечері я сказала татові, що обожнюю королів і принців, герцогів. Він каже, що це боягузтво; я запевнила його, що обожнюю, — бо це правда, тоді він ввійшов in furia* [у лють], і я почала його дражнити всерйоз. Це спричинило сцену, і я пішла з Маченькою, яка стримувалася, щоб не сміятися. Ми залишаємося досить довго у мене, я прикріплюю до її спідниці мотузки власного винаходу, щоб вона сиділа ідеально. Потім приходить Діна. Там, де я, сміються — сміялися й цього вечора. Потім мама повертається з Монте-Карло.
Ми виходимо, ллє як з відра, але море чудово розлючене. Щоб краще бачити, йдемо до enlève-chapeau [«знімач капелюхів»], де хвилі піднімаються на стежку, а піна — на десять метрів вище екіпажу. Вода прозора, зелена, чиста, туманна — як у Айвазовського. У цю мить я помирилася з Ніццею — настільки вражаючим і прекрасним здалося мені це розлючене море.
Хотіла б знати, хто такий 28. Не хочу казати, що він мене бавить, поки не дізнаюся, хто він такий, — може, він нічого собою не являє.