Четвер, 19 лютого 1874

Ворт надіслав мені білу сукню, дуже гарну. Я несу її до Сімони, щоб підігнати (сукня блакитна й капелюшок, добре). Ми з Діною зустрічаємо маму, тітку й пані Анічкову на набережній пішки; вони йдуть за кордон. Ми лишаємося вдвох із Діною. Я замовляю у Вісконті «Славетних жінок» Сент-Бева та «Жінку» Ларше; сьогодні ми зустріли Ламбертьє й Одіффре щонайменше п'ять разів. Але особливо Ламбертьє — на набережній двічі; ми йдемо до Лондон-Хаус — він зовсім поруч; вертаємося — знову він, і ще, і ще, і врешті мені хотілося сміятися. Тим паче що він завився або має перуку, і він мені нагадує ті реклами від випадіння волосся. Але за обідом ми сміємося ще більше: виявляється, він підійшов зав'язати розмову з татом у маленькому саду; почав із того, що запитав, чи ми займаємо всю віллу Бакіс, чи це до нас приходить та дуже повна дама, і чи правда, що вона розлучилася з чоловіком. На це прийшов старий французький граф, татів приятель, заговорити про політику — і Ламбертьє був покинутий. Тато так кумедно розповів і описав графа: завитий як Біжу (він сьогодні такий), дуже напарфумований, коли витягнув хустку, тощо.
тощо. Увесь час сміялися й жартували досить пристойно про княгиню і графа. Вона його добре знає з вигляду, бо він, кажуть, часто проходить через наш сад.
Поль замовив з Лондон-Хаус дві пляшки шипучого квасу, який, відкоркований, стрельнув до стелі й облив усіх. Увечері ми граємо в рулетку; я грала по-великому, а коли забувала грати, грали за мене, знаючи мої номери. Я люблю гру, я гратиму. Більш нічого не скажу.