Середа, 18 лютого 1874

Я йду молити Бога визволити мене від великої прикрості — від того, що я червонію за графа де Ламбертьє, навіть за його ім'я; це ганебно й неприємно. Поки він лише дивився — це було нічого, але якщо я починаю червоніти — це жахливо! І без жодної причини; червоніти за маленького потворка, як Ламбертьє, — це дурно.
Бідна Соломинка їде сьогодні. Тепер, коли вона їде, мені здається, що я помилялася, що вона не була ані дурна, ані нестерпна, ані безглузда; що це моя вина. Я за нею жалкую, особливо тому, що, від'їжджаючи й прощаючись, вона плакала... це нагадує мені жорстокість Коліньйон, яка по двох роках не пролила ані сльози — особливо вона, якій сльози так мало коштували. Мені сумно цілий день, я жалкую за цією бідолахою.
Протяг і Жозефіна розбили дзеркало. Це мене дуже непокоїть.
Мене кличуть іти на той розпродаж на площі Массена (сукня блакитна і капелюшок, непогано). Я почуваюся дуже стомленою — вчора лягла рівно о третій. Але священники не дозволяють розпродаж і музику в перший день Великого посту, ще й у Попелясту середу; тож його перенесли. Ми гуляємо, потім мама й тітка їдуть до Монако. Я замовляю капелюшок у Пігаля. Ми йдемо на набережну шукати тата, але знаходимо лише Ламбертьє, що гуляє цілком сам; я попередила Поля, і він не скривився, і я не почервоніла — кажуть, що так, але я цього не відчула. Ми побачили його знову, вертаючись; цього разу нас було троє — я, Діна й Поль, дуже серйозні; я думаю навіть, що інші його не побачили, а я — ледве.
Я заходжу до Лондон-Хаус із Бете. Я ніколи б не подумала, що так жалкуватиму за Соломинкою; навіть у цю мить моє серце... б'ється за неї; не знаю, чому вона мені здається гідною жалю.
Мене нудить від себе й від усіх сьогодні, а мама така дратівлива, що не знаєш, що й сказати. Нудний день.
Кілька разів я бачила Гамільтона, але замість скористатися з тих хвилин, я мимоволі хитаю головою — і він зникає. Та що мені Гамільтон, коли він помер. Я дурна сьогодні.
Мушу визнати одну річ: моя мета виходу з дому є зараз граф де Ламбертьє. Жалюгідна мета! Чому саме він — треба питати в когось іншого, не в мене. Він мені зовсім не подобається; чи тому, що він на мене дивиться? Правда, цим він зробив так, що я знаю, що він існує. І щоразу я намагаюся зрозуміти мотив, причину цих дивлянь [sic], які часто мене дратують.
Яка я божевільна! І скільки честі я роблю цьому бруднику, говорячи про нього цілу сторінку.