Четвер, 12 лютого 1874

Чарівний день, але без того світила, що дає світло й життя. Їду на набережну з Діною (сукня коричнева, гарно). Двоє маленьких верхи, і княгиня, Гальве, Лабанова, Звєгінцов, кілька чоловіків, серед них барон — на набережній пішки. Який гарний батаклан! Які вони щасливі, як я їм заздрю, як хотіла б жити, як мені до вподоби! Це мене доводить до розпачу, і я їду до Буссі дивитися на діамантові гарнітури. Вже два дні я мрію про діамантовий гарнітур — щось мале й гарне. Треба, щоб завжди щось мене займало й щоб я чогось бажала. Якщо не сідло — то капелюшок, якщо не гарнітур — то сукня, а коли все це є, я вигадую щось новіше. Я йду на бал-маскарад на Жирний вівторок! Ось що буде гарно! Мама обіцяла. Ми підемо в ложу — хотіла б, щоб уже був вівторок! Рахую години.
Це цілком нова розвага для мене! Вперше в житті я побачу бал-маскарад. Ми йдемо у великій таємниці. Ніхто вдома не знатиме, крім тих, хто йде, а це будуть, гадаю: мама, тітка, Діна й я. Я вдягну доміно, вуаль із чорних мережив, маску...
Яке щастя!
Сьогодні холодно. Від того що я говорю дурниці й думаю їх, я червонію — за кого ж! За Ламбертьє! І саме сьогодні, біля міського саду, — я йшла пішки з Гічкок, — мені здалося, що йде Ламбертьє, і я майже почервоніла, подих перехопило, я стала задиханою. Це справді непристойно, і я дурна без рівні!
Також вина трохи, і навіть дуже, на цьому панові, який [Закреслено: мене] дивиться досить, щоб збентежити й хоробрішу за мене. Зрештою, це був не він. Якби я могла помститися за його погляди! О! Боже мій, дозволь мені помститися! Невинна помста, яка не завдала б ніякої шкоди, але яка була б помстою!
Тепер ця людина мене бентежить, змушує червоніти — і чому, питаю вас?! Чому я виставлена його нахабним поглядам!
Хоча б якби я знала причину! Але ні, яка б не була причина — це остання нахабність, це вважати мене за ніщо, не мати жодної поваги, жодного пошанування до моєї родини й до мене! І все це тому, що ми живемо як бідолахи! О Боже мій, визволи нас від усіх цих прикрощів,
витягни нас із цього становища! Змилуйся наді мною! Якби знали, як я почуваюся приниженою щомиті, всюди, завжди.
[Поперек: Я нарікаю на наше тогочасне життя, а проте воно було блискучим порівняно з теперішнім.]
І ця людина теж, вона добре бачить ту роль, яку ми відіграємо навіть у Ніцці, й не шукає, щоб бути представленим (зрештою, через кого??!), як можна було б припустити з його манер, а вдовольняється тим, що дивиться, коли об'єкт з'являється сам, — дивиться й кидає нахабну, неввічливу, грубу посмішку!
Я ненавиджу всіх, я ненавиджу Дзьоба! Тому що ніхто не посміє так дивитися на Дзьоба, тому що Дзьоб має гарне становище, тому що Дзьоба шукають, тому що Дзьоб гордий і має право бути гордим! Тоді як я — о, злиднях злиднів! Якби я жила як інші, я б навіть не звернула уваги на грубість цього графа, але в моєму становищі все здається мені образою, все здається мені глузуванням! Я відчуваю, що інакше бути не може, і згоряю в марній і безсилій люті. Я хотіла б наказати побити перед моїми очима барона, Левіна, Ламбертьє, Дзьоба й усіх цих людей. Хотіла б наказати їх побити й побачити, як вони плачуть.
Бувають хвилини, коли я заздрю, ненавиджу й лютую!
[На полях: (Не за ці почуття я заслужу змін).]