Понеділок, 9 лютого 1874

(Сукня блакитна, гарно). Погода чудова; я виходжу з тіткою й Діною, на вулиці Массена ми зустрічаємо Паттона, який залишається біля дверцят на півгодини. Попри деяку грубість, я досить люблю Паттона; він дуже ґалантний. Ми їдемо на набережну. Віттґенштайн везуть у кріслі — вона хвора, стара сука. Її величного чоловіка більше не видно. Я йду пішки з Гічкок і двічі зустрічаю Ламбертьє
серед рою іспанок. Я майже почервоніла й стала задиханою. Чи я божевільна! Через таке чудовисько.
Проте він був героєм одного з романів, які я вигадую й читаю сама в собі.
Увечері, роздягнувшись відразу після обіду, я приходжу у вітальню, де мама, тітка, Маченька, Діна й Валіцький. Я приходжу поговорити про дуже серйозну й важливу річ. Починаю:
Гаразд, я прийшла трохи поговорити з вами. Скільки мені років?
Тоді я запитала, де думають жити, коли мені буде шістнадцять. У якому товаристві, як. Це не буде в Ніцці серед порохів, які мене доводять до сказу, які мене вбивають!!! Але мені не відповіли серйозно. Було б надто чудово для першого наступу. Сподіваюся часто поновлювати цю розмову й здобути щось з Божою допомогою.
Відтоді як мені п'ятнадцять, ця думка мене майже не полишає. Справді, я плачу від думки побратися жалюгідно! Ніщо не може зрівнятися зі страхом, що я вийду заміж не так, як хочу. Ця думка мене переслідує, гризе; я її проганяю — а вона мене переслідує.
Я молю Бога — може, він змилується над нещасною честолюбицею. Замість того щоб відповісти мені серйозно, заговорили про Гріцю, про Фіно, який дуже подобається мамі й якого вона не перестає хвалити. Бете навіть торкнулася священної персони, коли я сказала, що Фіно — потворний.
Я ніколи не вважала Гамільтона ідеалом краси. У нього кругле обличчя, але приємне.
Мама теж каже, що він був, що він вродливий.
Ні, я не хочу про це говорити! Я пригадую й уже не зможу заспокоїти своїх поривів!
Я бачу його таким, який він є, живим — він вродливий, шляхетний, чудовий, я його обожнюю!