Понеділок, 12 січня 1874

На Прогулянці; я була в кареті з родиною й побачила Віттґенштайна з Ламбертьє. La bella Зіґузін прогулювалася в кареті для хворих. Її чоловік її побив, ми гадаємо. Цей Ламбертьє -- дивовижна людина: мить -- його бачиш з одним, хвилину потому -- з іншим; сьогодні я бачила його на Прогулянці протягом години з п'ятьма різними особами: Віттґенштайном, Ґальве, княгинею Лабанов тощо, тощо. (Синя сукня, коричневий капелюшок, гарно.) Я починаю мати тонку й гарну талію -- ну ж бо, без скромності! -- у мене дуже гарна тонка й стрункіша талія. Потім я гуляю з Гічкок; ми вже збиралися повертатися, коли навпроти кружка Середземномор'я з'являється Маченька; я відсилаю Гічкок, і під ручку ми ще раз піднімаємося Прогулянкою до No 25. Ґальве в Протоці Мух з жінкою, яку я у Відні вважала за кокотку.
Соня приходить до нас зі мною; я показую їй синю сукню.
Усі, крім Стьопи й Валіцького, обідають удома.
Мама пропонує поїхати до пані Варродель подивитися, як вона вбирається на бал (обоє були сьогодні о другій у нас. Вони чарівні) (як же я хотіла б замінити цю банальну фразу!). Соня дуже рада вирватися з-під материних рук. Увечері ми вийшли пішки, зайшовши на хвильку до Теплакових; пані дуже хвора. У Ескоф'є беремо пасху й несемо її пані Варродель на новосілля.
Знаходимо її саму, в білому пеньюарі; вона готується їхати на квітковий бал сьогодні ввечері. Вона так любить маму! Бо саме мама водила її на бали минулої зими, і саме мама представила їй її чоловіка. Вона миленька. Але як дивно -- я не можу зрозуміти ні шлюбу, ні смерті. Вона розповідала всі свої враження. Пан Варродель входить, і ми йдемо. Залишаюся з усіма до пів на одинадцяту; тоді піднімаюся до себе, вдягаю свіженьку сорочку, знімаю черевики, розпускаю волосся й накидаю на плечі білий бедуїн; in that attire -- замикаюся, розставляю дзеркала, і ось я нарешті готова.
Довго я не бачила нічого, потім помалу почала розрізняти якісь маленькі постаті, але не більші за десять-дванадцять сантиметрів. Побачила безліч самих тільки голів, зачесаних найхимернішим у світі чином -- токи, перуки, непомірні чіпці; все це крутилося; потім розрізняю жінку, схожу на мене, в білому, з хустиною на голові, спертою ліктями на стіл і підборіддям на руки, але легко, з піднятими очима. Потім вона розсіюється. Бачу церковну підлогу з чорного й білого мармуру, а посередині -- група в костюмах; один із них лежав, кілька сиділи або стояли -- я не дуже розібрала. Мені здалося, що ліворуч кілька чоловіків: Тормосов, з бородою, що поступово стає рудою, Ламбертьє й пан Віж'є, -- але я не впевнена.
Посередині, стоячи, загорнута в довгий плащ, у круглому капелюсі й з нахиленою головою (як Джоя на тій фот., що Чиловський показував -- та, де вона стоїть) -- була графиня де Ґальве; я бачила її чіткіше за інших.
Потім мені привидівся, немов у тумані, чоловік у фраку й наречена, але обличчя були невидимі.
Знову в центрі -- чоловік, обличчя якого я не могла розгледіти, бо досить велика пляшка закривала його ось так:
Бачила пані Віж'є; переважали зачесані голови, а потім, гадаю, я -- лише бюст; у всіляких костюмах, що змінювалися щомиті, пози й декольте теж. Сцена була дуже яскрава.
На самому початку прикраси дзеркала, відбиті безмежно, на мить здалися мені труною, але я помітила помилку. Треба знати, що я була трохи схвильована й щохвилини думала, що побачу щось жахливе. Але зачіски повернули мені спокій.
Встаю втомлена; можливо, побачила б ще щось.
Іду до мами й розповідаю все, але вона була сонна, і це справило мало враження. Завтра розповім усім, бо це дивно.
Безсумнівно, побачила б більше, але я ворушила дзеркало й очі.
Я зустріла свій Новий рік, дивлячись на ці невизначено дивні, фантастичні й різноманітні костюми та зачіски.
Хай живе 1874 рік у Росії!
Прощай, 1873!
Хай живе 1874