Субота, 3 січня 1874

Двері грюкають, і ось вони вже поїхали! Miserere!
Ледве встигли закінчити вбрання; одразу після обіду я, Звірка й Поль йдемо до Моньє і залишаємося там із семи до дев'яти, поки сукні не будуть готові. Жодна з цих дрібничок мені не подобається, особливо Діна зі своїм білим тарлатаном -- вульгарним.
Це великий музичний вечір у пана й пані Говард. Сукня тітки гарна, але ліф скривлений, тож подумають, що її погано одягали. Miserere! Дядя був при від'їзді й сам пішов кількома хвилинами пізніше зі Звіркою.
Я їздила верхи, сама з конюхом, на Роб Рої. Проїхала всю Прогулянку slow canter; трималася дуже добре, кінь гарний, і я задоволена.
Панна де Ґальве теж їздила верхи, з батьком; вона гарно тримається в сідлі. Я поїхала авеню де ла Ґар, потім дорогою Сен-Пон, де змінила коня -- взяла Кітті, потім в одному з провулків набережної Сен-Жан-Батіст знову пересіла на Роб Роя, якого вмію пускати риссю. Ще раз уся прогулянка: вгору -- рись, донизу -- slow canter. Який гарний цей slow canter, трохи швидше за добрий крок; кінь граціозно підстрибує, а ти приклеєна до сідла. Усі на мене дивилися. Учора я бачила біля London House лорда Фолкнера, а наші бачили леді Фолкнер у Монако. Нарешті мій улюблений батаклан збирається. Ніцца -- чудове місце, щоб приїхати на два місяці, як на дачу, відпочити від столичного галасу, виходити вранці, їздити верхи, їздити до Монако, на перегони, на Стрільбу, до Резерву, до London House, до Вару й до Сент-Андре -- і поїхати задоволеним Ніццою і задоволеним, що повертаєшся до Парижа. Ось так я б дуже любила Ніццу -- приїжджати, щоб робити що завгодно, зі своїм окремим батакланом. Але залишатися тут, як ми, -- Miserere!!!
Герцога Гамільтона вже вивісили в казино Монте-Карло серед комісарів Стрільби. Незабаром його побачать особисто, і його дружину, певно, також. Мені цікаво її побачити; я не можу її уявити -- вона не повинна бути ні білявою, ні темноволосою, ні каштановою, ні рудою, ні сивою. Вона -- істота окрема. Але побачимо.
У нас про це іноді говорять, але мало. Під вечір я в поганому настрої, якого не виявляю.
Учора я пояснила мамі, що хочу іншого ставлення, бо коли я запропонувала їй свої поради щодо вбрання, вона відповіла різко й у той спосіб, який мене так дратує. Я сказала, що роблю честь і приємність, пропонуючи піти до Моньє, і що хочу, щоб зі мною поводилися інакше. Вона просила мене піти, але я відмовилася. Цього вечора я не могла не поправити спідницю, і зі мною знову говорили в тій самій зухвалій і дратівливій манері. Я казала собі сотні разів, що більше не торкнуся нічого, але я не можу бачити щось погано зроблене, скривлене -- мушу виправляти, хоч би як злилася. Та все ж мушу стримуватися й хай вона ходить як хоче, хай буде потворно й кумедно вдягнена -- я більше не втручаюся.
Miserere!
Я заборонила собі думати про нього, засинаючи -- це було щось на кшталт ворожіння, як я завжди роблю, -- але я забула й подумала про нього; з того моменту я завжди думаю про нього, засинаючи, і знову люблю своє ліжко.