П'ятниця, 2 січня 1874

Забула сказати, що вчора давали «Фавориту» і що прима-донна нижче будь-якої критики.
Як це дивно! Минув один день -- і рік скінчився. Не можу отямитися, як, зрештою, і від усього іншого.
Щоразу, коли я проїжджаю повз віллу Віттґенштайнів, я дедалі більше помічаю разючу схожість між самим князем і тією коричневою ганчіркою, що прив'язана вгорі на стовпі біля ґрат серед усіляких риштувань -- бо вони щось перебудовують. Ця нещасна Джоя має жахливі манери.
Провівши маму й тітку на вокзал (той божевільний, що хотів убити себе, -- поляк, бідолаха; він виживе), я пішла до Дельбеккі за зошитами, щоб продовжити свій Щоденник.
Сьогодні є те світило, що дає світло і життя, якого так давно бракувало bella Nizza. Miserere.
На Новий рік я отримала листівки від усіх тих тварюк, що вливають свої науки мені в голову. Хіба цього я хочу! Ні, зовсім не такого Нового року я прагну! «Чекаймо, чекаймо, чекаймо ще першого дня щастя».
У пані Проджерс був бал, на якому панна Авіґдор дебютувала в товаристві. Та що мені до того!
Я гуляла з Гічкок, зустріла також пішки маленьку де Ґальве -- у своєму сірому капелюшку та сірій сукні вона чарівна, гарно складена й граціозна. У ній є щось таке лагідне, вся вона м'яка й рівна. Ще зустріла пана Воермана з Лабановими, як завжди; думаю, він одружується з дочкою княгині Лабанов. Це чарівний молодий чоловік. Коли я поверталася однією з вуличок, що ведуть до площі Ґрімальді, пан Барнола підійшов поговорити зі мною, побажати щасливого Нового року, сказати, що я стаю чарівною й високою, і, і... тощо, тощо, тощо.
Як він постарів. Останнім часом я дуже задоволена собою, вважаю себе гарненькою -- і це мене прикрашає. Ніщо так не робить потворною, як коли вважаєш себе потворною. Надмірна впевненість, безсумнівно, шкодить, особливо з жахливим обличчям, але ж я не жахлива.
Треба завжди вважати себе кращою за всіх.
Яка шкода, що те світило, яке дає тощо, з'явилося. Ці три-чотири дні погода була foggy, і мені здавалося, що я в Парижі. Карета графа Ламбертьє теж більше не з'являється -- вона також нагадувала мені Париж.
Щойно повернувшись, йду до себе, до великого дзеркала; останній промінь сонця, що сідало, падав прямо на моє обличчя, на мені був коричневий капелюшок, я була дуже рожева, але не flushed. Промінь був червоний, моє волосся набуло вогненного відтінку, так само як і шкіра, і я була так на нього схожа. Я нахилилася ліворуч -- було видно лише волосся, капелюшок, щоку й трохи ніс; відтінки були як у нього -- я була в захваті.