Субота, 25 жовтня 1873

Вчора ввечері я ледве заснула, коли чую стукіт у двері — це Діна й Поль.
Я не знала, чого вони хочуть, і посилаю їх до біса, але мене кличуть, кажуть, що мама дуже хвора; тоді я вдягаю пальто й спускаюся вся сонна. В їдальні знаходжу маму, що сидить на стільці в жахливому стані; навколо всі з тривожними й збентеженими обличчями. Я бачу, що їй дуже погано. Вона хоче мене побачити, каже вона, ще раз перед смертю. Мене охоплює жах, але я цього не показую.
Це жахливий нервовий напад — ніколи ще не було так сильно. Всі у відчаї! Бідний Жорж має очі божевільного від страху.
Посилають за Ребергом і Макаріо. Розсилають на всі боки слуг шукати ліків. Ніколи я не зможу передати уявлення про цю жахливу ніч! Мене будять опівдні. І знову мама, яка постійно каже, що помирає!!
Розбудили Анічкових — вони одразу прибігли. Я весь час сиділа в кріслі біля вікна; і без мене було досить людей, щоб робити те, що потрібно. Та й я не вмію доглядати хворих, ненавиджу дивитися на це; це надзвичайне почуття — щось огидне, що я відчуваю.
О, я була дуже нещасна! Ніколи ще так не страждала — так, 13 жовтня я страждала стільки ж, але інакше.
В один момент мамі стало дуже зле, і я не могла стриматися — покликала Валіцького голосними криками.
Але це жахливо! Перша думка, що мені спала на гадку, — молитися.
Лікарі ходили безперервно. Нарешті за допомогою гірчичників і невідомо скількох інших жахіть вдалося дещо зробити; маму поклали в її кімнаті, і ми всі були навколо ліжка. Але їй ще не краще — лише о третій годині вдалося щось зробити.
О! Коли я згадую цю ніч, мене тіпає! Це жахливо! Лікарі кажуть, що ці напади дуже небезпечні й не можна, щоб вони повторювалися, бо... О, це жахливо!
Це було так жахливо, що я не можу описати. Але, слава Богу, небезпека минула. Ми всі спокійніші й залишаємося в її кімнаті. Як море, що після великої бурі стає тихим і здається замерзлим, так і ми всі після таких великих хвилювань сиділи спокійно разом, так спокійно, що я не розуміла, що відбувається. Крім зовнішнього спокою, в душі кожного панував досконалий добробут і така лагідна тиша, що, здається, ніколи ми не були такі щасливі. Першим це сказав Жорж. Бідний Жорж — він був так наляканий, що не наважувався зайти, але стояв біля дверей з шаленим поглядом і розпитував тих, хто виходив.
Іду спати, третя година.
Але що змінилося — це те, що майже весь цей час до моєї тривоги долучалося нещастя з Гамільтоном, і ніколи я так живо й глибоко за ним не шкодувала. Я кинулася на ліжко зі словами: О Гамільтон! О Гамільтон! Але я стрималася й на колінах подякувала Богу за порятунок мами.
Прокидаюся о десятій п'ятнадцять. Сьогодні вранці мала мати трьох вчителів із сьомої до пів на дванадцяту. Мама прийшла вранці до сусідньої кімнати. Їй трохи краще.
Спускаюся снідати, і тато починає чванитися своїми почуттями. Я йому це сказала.
Спокій і добробут учорашнього панують і сьогодні. Я жахливо втомлена. Діна каталася верхи вранці — бачила пані Проджерс із новим. Ми виїжджаємо о третій, а мені здається — дванадцята. Я відправила корсажі до Ворта. На прогулянці ми бачили Віттґенштайна з його красунею. Вітер жахливий. Ми повертаємося по Діну, і біля дверей я бачу валізу — що таке? Мені кажуть — Маркевич; я вискакую з ландо, питаю: що? як? де? — не встигаю закінчити питань, коли відчуваю, що мене хтось хапає. Це Соломінка. Вона така рада мене бачити, така зачарована, така щаслива! Я теж дуже рада її бачити. Думала, вона мене задавить поцілунками. І миттю тисяча питань! Я веду її до своєї кімнати, показую їй свої сукні (вона велика поціновувачка).
Вона мала провести зиму в По; провела там два дні й, не в змозі знести нудьгу цього міста, приїхала до Ніцци. Мама, яка спала, прокинулася; Соломінка йде до неї. Знову тисяча вигуків, поцілунків, питань, відповідей. О п'ятій ми виходимо з Соломінкою, їдемо на прогулянку.
Гадаю, Бет і Соломінка не покусають одна одну; обидві проти цієї дикої перської, і мають рацію. А ще обидві люблять морозиво до обожнювання. Ми знову бачимо Віттґенштайна — вони нас обганяють. Ця жінка на нас дивиться; думаю, цей тупий Віттґенштайн сказав їй, що ми почервоніли того разу. Він напивається як свиня, і має лютий та отупілий вигляд. Ми їх обігнали ще раз, коли вони поверталися додому. Видно, що це руське порося, й поводиться як свиня; він виглядає як чоловік Субіз — такий жалюгідний біля своєї кокотки.
Герцог Гамільтон теж мав кокотку, але поводився шляхетно, як вельможа, як пан. Його ніколи не бачили прив'язаним до спідниці подібної жінки.
[Малюнок Марі]
Ми йдемо до London House, де бачимо цю тварюку Паттона. Соломінка запитала, чи продовжую я свій щоденник.
— Так, — каже Валіцький, — і сім томів уже відправлено герцогу Гамільтону.
Усі приходять до мене, і ми говоримо про наші подорожі.
Соломінка каже:
— Гріця випросив у мене твою фотографію й сказав, що вона миленька, завжди добре вдягнена.
— Яка скотина! Миленька! Для руського порося, як ти, я «миленька»?!
Тупе порося, мені тебе шкода! Я відчуваю лише жалість і зневагу.
Мій найдорожчий батько має французьку актрису Дюроше, їй сорок два роки. Він закоханий (?) у неї, купує їй діаманти й зробить нам ласку приїхати до Ніцци з нею.
Вона живе в нього, а його сестри, пані Тютчеві та інші, приходять до нього, і вона теж, ця жінка. У Росії настільки свинство, що мій pater анітрохи не соромиться; після театру вони вечеряють і сідають до карети на очах у всіх і їдуть додому — мій батько й актриса.
Суспільство зовсім не шоковане, і ніхто нічого не каже, коли пан Башкірзев [sic] з'являється з Дюроше, а потім іде розмовляти з порядними пані. В тому самому саду, в ресторані, накрито два столи: за одним — Дюроше, мій батько та інші; за другим — порядні пані, і мій батько посеред вечері переходить від одного стола до іншого без жодного сорому.
Я наводжу це як один із прикладів свинства російської провінції. Ми згадуємо, а точніше мама й ми розповідаємо історію мого викрадення Бет. Соломінки не було. Паттон прийшов читати донос Фійки.
Увесь цей день такий спокійний, такий приємний, такий щасливий.
Соломінка захоплюється моєю кімнатою, моїм смаком, моїми сукнями, черевичками, моїми... вже не знаю чим — усім, одним словом.
Бет і Соломінка сходяться на тому, що я найприємніша в усій родині. Вони мене дуже люблять, і Соломінка сказала, що любить мене надзвичайно.
Романи мого батька відомі всім. Яке ж свинство в Росії! Ні, я не житиму в Росії, я хочу бути англійкою.
Соломінка житиме в нас до приїзду англійки.
Бет отримає дві тисячі франків від свекрухи. А я оплакуватиму свого герцога.

Примітки

Англійською в оригіналі: I feel only pity and contempt.