П'ятниця, 24 жовтня 1873

Валіцький ні з того ні з сього дошкуляє мені герцогом Гамільтоном. Кожне слово — шпилька, що колупає рану. (Маяр приїхала). Я помічаю, що від часу цього одруження я говорю таким квітчастим стилем, що стає безглуздо. Ми виїжджаємо о четвертій, я хотіла о третій, але треба було перекладати папери з Росії — знову для Палажки.
(Зелена сукня, непогано.) Я не гарна сьогодні. Іде дощ, але в момент виїзду погода стає досить гарною, хоч і без сонця. Ми бачимо Віттґенштайна — це подія в Ніцці, особливо тепер.
Княгиня мене смішить. Ми знову його проминули, і я почервоніла. Це огидно — так червоніти! Ще куди не йшло для Віттґенштайна чи когось подібного, але часто я стаю пунцовою через таких нікчем, як Одіфре, наприклад, і навіть (о жах!) Саетоне!
Сподіваюся, він цього не бачив. Ми побачили його, Віттґенштайна, ще раз, і цього разу всі троє почервоніли. Як це смішно! Якщо він це бачив, мусить вважати нас за божевільних, або подумає, що ми червоні як кримські яблука.
Нарешті в мене є будильник.
Вікна пані Проджерс відчинені; штори, квіти, меблі розставлені — все оголошує, що красуня Ніцци повернулася.
Я спокійно говорю про герцога, не червоніючи, навіть кажу, що він гарний. Княгиня знала герцогиню Манчестер і її доньку, немовля двох-трьох років. Вона каже, що тій дитині тепер мусить бути двадцять два — двадцять три роки.
Вона каже, сміючись, що скоро оголосять, ніби герцог Гамільтон утік від нареченої, щоб одружитися з панною Марією Башкирцевою. Якщо й утече, то лише якщо стара герцогиня Гамільтон помре.
— Навіщо б він тікав — він обожнює наречену, і вона красуня, і вона його обожнює.
— Вона мусить бути красунею, і він її, безсумнівно, обожнює.
— Так, вони обожнюють одне одного.
Ах! Оці «вони обожнюють», «він обожнює», «вона обожнює»! Навіщо вона це каже? Наче мені мало моїх мук. Бувають хвилини, коли я забуваю, але бувають і такі, коли хочеться розбити собі голову. Я хотіла б змусити папір сказати, яка глибока меланхолія панує в моїй душі. Як я нещасна й як я за ним шкодую.
І подумати, що я ніколи з ним не говорила; я бачила його десять чи п'ятнадцять разів зблизька, решту разів завжди здалеку або з карети.
Але я чула його голос і ніколи його не забуду. Поки він говорив [Закреслено: з кіньми], я [Закреслено: слухала його й] перетворилася на одне суцільне вухо. Я слухала його слова, і цей голос увійшов у мою душу й залишиться там назавжди.
[Примітка: 1880. Я його зовсім забула, його голос.]
Що більше кажу, то більше хочу сказати! Зрікаюся — ніколи не зможу написати того, що відчуваю, навіть вимовити. Так, я могла б це сказати, але йому; тоді я могла б сказати йому точно, що відчувала, мої очі сказали б йому це, він би мене зрозумів!!
О Боже! Ви бачите, що я кажу правду. Що я його справді кохаю.
Мабуть, я дуже нагрішила, щоб бути так покараною! Безсумнівно — інакше Бог не карав би мене. Ах!.. я хотіла ще, але не можу. Я як ті нещасні маляри, що задумують картину, яка перевищує їхні сили.
Я його кохаю і його втратила! — ось усе, що я можу сказати, і це говорить більше, ніж що завгодно на світі.
Після обіду я співала й зачарувала всю бурхливу родину, крім тата. Але я не хочу розсипати перли перед свинями.

Примітки

Англійською в оригіналі: Crimea-apples.