Неділя, 19 жовтня 1873

Я ще в сорочці йду до тітки, де розповідають про вчорашній день у Монако. Бачили пана й пані Віттґенштайн, точніше — князя Віттґенштайна та його утриманку. Ми всі казали, що вона стара й негарна. Тітка каже, що він подав їй руку, тоді тато каже, що, можливо, це його дружина. Ба! Казали ж, що Джоя — дружина Гамільтона; тоді тато каже, що не вірить, що Гамільтон покинув Джою, але ми йому сказали, що він одружується з леді Монтегю:
— Який дурень! Життя б минуло як приємний сон.
— Ні, тату, як це можливо, і кому б дісталося герцогство? Рід би згас.
Казали, що Джоя, мабуть, дурна, бо не зуміла втримати герцога, а Віттґенштайн уміє тримати свого.
— Ні, тітко, вона його тримає, бо він нікого не кохав серйозно, але в один прекрасний день, якщо він зустріне жінку, яка йому сподобається, ця сама Розалі полетить до біса, як Джоя, і так далі, і так далі.
Ми йдемо до церкви (зелена сукня, добре), я повертаюся пішки з Анічковими та їхнім другом паном Любімовим, старим і дуже високопоставленим у Петербурзі. Після обіду мені набридають Мілорадовичем. Я їду проводити всіх на вокзал, і коли ми вже біля вагона, пан Анічков просить мене, бере за руку й саджає у вагон. Я не сказала жодного слова до Монако, така сумна. Але найцікавіше те, що я стаю нервовою. Нікого пристойного, суцільний недільний збрід. Одіфре теж у циліндрі — на неділю. Я сіла біля мами й ставила сто су на чорне; пішла серія, я виграла п'ять луїдорів, ставлячи по луїдору щоразу. Мені вистачило, і ми пішли на терасу з Анічковими. Пан Анічков представив мене своєму другу як особу серйозну, працьовиту, позитивну і з залізним характером. Це було трохи й для того, щоб похвалитися, що я більше не грала. Я пробула в Монако лише годину, о п'ятій повертаємося, але я зовсім сумна й пригнічена. Анічкови ведуть нас до себе; я не хотіла в них обідати, я відмовлялася всіма способами, але пан наполягав настільки, що мені довелося піднятися. Ця нав'язлива гостинність нестерпна! Я піднімаюся з нудьгою, але й із наміром утекти. Потрапивши до їдальні, я залишаюся на хвилину, потім виходжу через інші двері, серце калатає від страху бути спійманою, я відчиняю великі двері — й ручка ламається, я вставляю її на місце й швиденько збігаю сходами, крадуся, як злодій, через сад, переходжу вулицю й опиняюся вдома — нарешті!
Я голодна, але — на жаль! — уже пообідали, й кажуть, що нічого смачного не було; мені накривають. Піднімаюся до Діни — їдуть до театру. Застаю Бет, яка зачісується. Діна каже, що Піту зруйнував мій другий жокейський кашкет. Я страшенно розсерджена, і все разом змушує мене плакати. Усі прикрості на мене! Я справді зла, що цей сувенір з виставки загублений через проклятого звіра! Обідаю, плачучи. Їсти нема чого. Та я вже й не голодна. Я надто нещасна, щоб бути голодною. Найменший шум виводить мене з себе. Наприклад, коли тато жує, я стаю скаженою й, щоб не вибухнути, затикаю вуха. Я ні в чому не знаходжу задоволення. Раніше, стомлена від навчання, повертаючись до кімнати, я з приємністю думала про молитву й ліжко. Тепер я молюся спокійно, а ліжко мені байдуже, бо я не можу думати ні про що, крім свого болю. Зазвичай, засинаючи, я будувала повітряні замки й уявляла з десяток сцен. Тепер — про що думати?! Я засинаю, страждаючи; моєму сну, якому колись передували солодкі мрії, тепер передують безсила ревність і ще безсиліша лють. Я лягаю пізно цього вечора, завтра мушу бути на ногах о п'ятій. Ми говорили про красу — я, Діна й Бет. Я сказала свій смак і чоловіків, яких вважаю вродливими. А саме: спадкоємець Росії, його брати Олексій і Володимир, але про них я маю лише туманний спогад. Герцог Гамільтон, лорд Гамільтон, барон Мерк і пан Борель.
Я також сказала, що рудий колір — той, який мені подобається найбільше.
Лорд Гамільтон зовсім не мій типаж, повна протилежність, але він виняток. Він темноволосий, худий, рівно настільки, щоб я вважала його негарним. А от навпаки — я вважаю його красенем. І це єдиний темний і худий чоловік, який мені подобається.
[Примітка: 1875. Джонстон темноволосий і мені подобається.]
Мені не краще сьогодні; минув тиждень, відколи я дізналася цю огидну новину, і весь цей тиждень — низка внутрішніх сліз і задушених жалів.
Я божевільна! Задоволена тим, що не прочитала нічого нового, я маю божевілля плекати якусь добре приховану й дуже слабку надію. Нещастя надто велике, щоб бути правдою. Я не можу звикнути більше не молитися за нього й більше на нього не сподіватися. Я настільки звикла до цієї думки, що мені здається неможливим від неї відмовитися.
Ця ідея — щось дороге, що мені здається неможливим знищити, припинити, забути.
А проте це правда, це кінець.
Та ні, це неможливо! Щоб моя щовечірня молитва протягом року не була почута! Щоб я мала розлучитися з цією дорогою надією, яку плекала цілий рік! Щоб Бог був таким жорстоким! Ні, ні, це не так, а якщо й так — то не назавжди! Я молитиму Бога просвітити мене.
[Примітка: 1875. Зверніть увагу на це не назавжди — найкраще те, що я думаю те саме й досі.]

Примітки

Англійською в оригіналі: up.
Англійською в оригіналі: Namely.