Субота, 18 жовтня 1873

Мій будильник зламався, я прокидаюся лише о пів на сьому. Спала я достатньо, але обличчя жахливо змучене, й видно сліди вчорашніх сліз. Мені треба прочитати до вівторка всю «Іліаду». Отже, я сіла на терасі — напів у вітальні, напів надворі, бо ллє. Але прийшла княгиня грати Єгипетський марш, і я не змогла продовжувати, я відкинула голову назад і заплющила очі. Коли відкрила їх, усе наче змінилося (я не спала) — дощ, небо, дерева, геть усе. Із заплющеними очима я бачила Баден, я бачила його (довго). Перед тим як іти вчитися, ми всі зібралися внизу, Валіцький придумав мені жахливе прізвисько. [Закреслено: Марі профіль герцога]. Мене катували цим нещасним Мілорадовичем, мама й тітка говорили про нього з блискучими, натхненними очима. Але княгиня заговорила про Гамільтона.
— Ах, княгине, ви вигадали, ви мене дратуєте, мама вже сварила мене за цього Гамільтона, і ось мене знову дратують! — Я нічого не вигадала, але я говорила, тому що ви завжди червонієте, коли йдеться про Гамільтона, і коли говорять про щось, що його стосується і вас завжди цікавить.
Це правда! А я думала, що ніхто не бачить, коли я червонію!
Я жалібним голосом благала маму попросити Валіцького не набридати мені своїм: герцог, герцога.
— Залиште її, вона маленька, вона думає про герцога так само, як і про будь-що інше.
Із цього я зрозуміла, що вона думає навпаки.
Я в жахливому стані — щомиті боюся вибухнути, заплакати. Я говорила тоном примхливим і водночас сміхотливим.
На прогулянці ми заїхали далеко, я й не помітила, на Вокзальну алею.
— Ах, повертайте, повертайте, Огюст, їдьте в місто, — кажу я, коли помітила, де ми.
— Це тут, — каже княгиня, — ми влітку їздили дивитися на біса, по суботах, коли селяни голилися в того цирульника.
— Ах так, але це було давно.
— Так, щасливі часи надій на Гамільтона, та (та замість ти — манера Бет) його ніколи не поголиш.
— Хто зна? А якщо я стану цирульницею?
Так, тоді було літо, було спекотно, нікого не було, а проте я була щаслива. Що я робитиму цього сезону — хіба мені потрібне це товариство! Хіба мені є діло до всіх цих людей?! Я трималася за Ніццу — заради нього, за прогулянку — заради нього, за все, геть усе — через нього. Тепер мені байдуже, куди їхати, де жити. Нехай добрий Бог допоможе мені відправити всіх до Росії, покінчити з нашими справами й повернутися й оселитися в Парижі! Це моє єдине бажання й єдина молитва відтепер.
Ми пройшлися з княгинею вздовж усієї набережної. Який мужичок цей Одіфре — він надягає циліндр і світлий пальто тільки неділями. Ми кілька разів зустрічали пані Віж'є — вона дуже вродлива, на мою думку. Здається, цієї зими я захоплюся нею.
Бідна Джоя, де вона? Її будинок порожній, і моє серце це відчуває, відчуває цю порожнечу щоразу, коли ми проїжджаємо. Ніцца без душі. У мене немає жодного інтересу, жодної мети, і я як човен без керма.
Навіть якби я писала ще десять років, мені ніколи не вдасться висловити те, що відчуваю. Але ті, хто був у моєму становищі, мене зрозуміють. Ні, не зрозуміють, бо ніхто на світі не може відчувати, як я.
Я дивне створіння! Я настільки нещасна, а проте сміюся, співаю, кричу. Ми повертаємося з княгинею, і я застаю Халкіонова в нас. Здається, ця свиня наважується бути в мене закоханою.
Потім ми граємо в королів, кричимо й сміємося як ніколи, ми наробили такого галасу, що тато, якого від їдальні відділяє коридор і дві кімнати, не зміг продовжувати читання. Поль і Халкіонов ідуть до Французького театру. Ми піднімаємося до мене; Діна танцює, вона думає, що нею милуватимуться, і вся сяє. Але я не в стані милуватися. Вона йде, прекрасна кохана потворна зазнайка. Я пишу листа для Бет її свекрусі.
Як я змінилася від 13 жовтня, дня фатального! Страждання постійно [Закреслено: присутнє] на моєму обличчі. Його ім'я — вже не лагідне тепло, а вогонь, це докір, пробудження ревнощів, гіркоти й смутку. Щонайменше — чи вона краща за мене?!!
Це найбільше нещастя, яке може спіткати жінку. Ну от, це нещастя я тепер відчуваю, я знаю, що це таке. Сумне глузування!
О! Гамільтон, чому я його обрала? Чому мені довелося так сильно сподіватися?! Чому я тебе покохала?!! О Гамільтон, якщо мені поталанить чи не поталанить тебе зустріти одного дня, я скажу тобі, як я страждала. Я скажу тобі, як я тебе кохала й що ти втратив у мені!
Будь щасливий до того дня! Але це побажання не йде від мого серця! Як я можу, на жаль, бажати йому щастя? Я недостатньо покірна для цього!
Навпаки, я хотіла б, щоб він був нещасний, щоб змусити його шкодувати про мою втрату.
Я починаю серйозно думати про свій голос. Ось тоді я зможу поставити його на коліна переді мною! Але це негідний задум, і я молю доброго Бога пробачити мене й допомогти мені розвинути свій голос.
Він був у моїй душі як [Закреслено: свічка] лампа; ця лампа згасла — темно, сумно, не знаєш, куди йти. Раніше в моїх дрібних бідах я завжди знаходила точку опори, світло, що вело мене й давало сміливість і силу проти дрібних незгод, а тепер скільки б не шукала, не дивилася, не намацувала — знаходжу лише порожнечу й морок. Це жахливо, жахливо! Коли немає нічого на дні душі.
Я спробувала подумати про салони, сукні, коней, бали з іншим чоловіком, але все здалося потворним, а думка, що я могла б покохати, — неможливою.
Останнє несправедливо, бо якщо втрачаєш одного, знаходиш із часом, цими безвідмовними ліками, іншого, бо зрештою не з каменю ж ми. Це дуже слушне міркування, але я не можу його зрозуміти в тому стані, в якому я.
Ах! Мої мрії були справді блискучими й стрімкими, але моя руїна ще більш вражаюча й ще стрімкіша!
[Примітка: 1875. Я знайшла кількох дурнів, але не Гамільтона.]