Субота, 27 вересня 1873

Уранці запалюю свічку — від учора холодно. Я бачила пані Борель у її вікні, а Гендерсонів пішки. Нарешті прибув чоловік Проджерз. Пані Скаріатіна теж.
Тепер квіти на канві зроблені, залишається заповнити листя й тло (зелена сукня, непогано). Я встигла лише купити зошити й один раз пройтися набережною. Мені хочеться зробити якусь дурницю — наприклад, посперечатися, але з таким само палким, оригінальним і божевільним парувальником, як я сама. Я хотіла б — я хочу — під час антракту (перебуваючи в ложі біля сцени) спуститися з ложі, перейти сцену біля завіси й сісти в ложі навпроти. Все це, звісно, серйозно, у гарному вбранні й перед публікою, само собою.
Бет і Діна запропонували мені герцога.
— Справді, він би посперечався, я думаю, і він чарівний божевільний.
Я не бачила Джої. Учора мама бачила її в Монако — і її не пускають. Вона справді ніщо інше як повія.
Ідемо у Французький театр — «Баронеса». Я йду тільки на півгодини (та сама сукня), але п'єса мене захоплює, і я залишаюся, сидячи за Діною. Ніхто мене не бачив — нікого й не було. Після обіду я зустріла пані Массалову, спустилася поговорити з нею — вона цього літа не їздила до Бадена, все та ж сама.
Я не хотіла, щоб мене бачили в театрі. Кажуть, «Баронеса» — аморальна п'єса. Та що ж, я вважаю цілком навпаки. Після кожної дії мама намагалася показати жахіття п'єси й читала мені приховану мораль, як я це називаю. Ось так батьки руйнують довіру дітей.
Це, слава Богу, закінчилося об одинадцятій, що рано для Ніцци, де нас іноді мордують до другої години ночі.