Неділя, 31 серпня 1873

Мамі майже добре, настільки, що хоче їхати до Монте-Карло; вона повертається разом із тіткою о шостій. За їхньої відсутності княгиня, Діна й я поїхали на Вар, на сільський бал. Лишаємося недовго -- нудно. Ще вчора я бачила вогні в Джої, але сьогодні побачила її. Першого разу тільки Діна побачила, тоді я наказала повернути -- і знову бачила лише її капелюх; повертаюся, і цього разу бачу цю знамениту істоту. Сидить на бічному балконі, оточена лисичками, що гавкають як навіжені. Вона читає. Коли ми проїжджали, підвела голову, потім знову опустила очі. Вона любить опущені очі. Може, це відьма.
Але вона далеко від свого портрета. Щоправда, вона не була вбрана й з солом'яним капелюхом на чолі. У неї пляма на лівій щоці, яка надає їй трохи зухвалого й чарівного вигляду. Все, що можу сказати, -- сьогодні вона не красива.
Яка ж я дурна! Справді тупа -- яке мені діло, красива вона чи бридка. Вона подобається -- і все. Я ставлю себе в смішне становище всіма цими спостереженнями, і в жалюгідне. Я б навіть не повинна знати, хто така Джоя. Що таке Джоя і чия Джоя?! Але раз уже знаю -- нехай не вдають з себе... дурних переді мною. Вона щаслива, ця жінка, але я їй не заздрю. Я нікому не заздрю цілком, бо майже нікого не вважаю гідним. Наприкінці обіду приходять Паттони. Мадам і дві дочки. Дорослі лишаються в саду, ми з Діною ведемо дівчат нагору. Але з половини сходів повертаюся -- качка така спокуслива, що не маю мужності її кинути. Навіть заради шаха! Піднімаюся знову, коли качку з'їдено. Потім ідемо до саду, потім знову до моєї кімнати. Я не можу говорити вільно, бо назва сукні чи капелюха, коня чи театру могла б осквернити їхні непорочні вуха. А ці маленькі канальї, святі невинності, -- найбільші чортиці на світі.
Увечері йдемо до моря. Бідна мама не може без болю чути мої плани. Вона засмучується, коли я кажу, що витрачу сто п'ятдесят тисяч франків на вбрання.
Ідемо до «Лондон Гаус», княгиня пригощає мене морозивом. Я платила за неї два місяці. Мама приїжджає по нас у екіпажі. Наказую їхати на променад. Саме тут починається розмова про бідну мене. Починають із того, що мені треба вдало одружитися. У цьому тоні мама говорить мені про Ґ. Мілорадовича. Кажучи, що я за нього вийду заміж, її уста розтягуються -- як мої, коли я говорю про герцога Гамільтона. Вона так хоче цього шлюбу.
Але я заявляю, і не раз, що не люблю маленьких, худих, чорнявих, а навпаки -- високих, огрядних, білявих. Тоді мені говорять про Віттенштейна, але він білявий -- це ще один різновид, що мені не до вподоби. Не люблю, коли говорять про В., -- я вважаю його за брата. Тоді Діна, канालія:
--- Борель тобі подобається, а Гамільтон?
У родині, взагалі, ніколи не кажуть «пан» чи «герцог», а завжди просто: Борель, Одіфре, Гамільтон.
Мама каже, що Гамільтон зайнятий; коли я сказала, що Мілорадович занадто бідний -- сімдесят п'ять тисяч рублів ренти, -- вона каже, що це величезно, а потім:
--- Але ж у Гамільтона тільки двадцять тисяч фунтів стерлінгів.
--- Ну й що! Це п'ятсот тисяч франків.
Тоді вона каже:
--- Ні, лише десять.
Тоді я кажу:
--- Ні, мамо, лише п'ять, три, якщо хочеш. Як ти мене смішиш!
Тоді княгиня:
--- Я з самого початку казала, що Муся має вийти заміж за герцога Гамільтона!
У мене не вистачало язика протестувати з усіх боків. Я ображена -- я не хотіла, щоб Гамільтон став надбанням загалу. Бо яке приниження, якщо нічого не вийде! Я дуже, дуже засмучена. Всю прогулянку дурна княгиня кличе мене герцогинею.
Щоразу я не можу стримати усмішку, яка її підбадьорює всупереч моїй волі. (Я отримую «Дербі» й маю задоволення часто бачити там ім'я герцога; крім того, я багато чого навчуся -- журнал повчальний, особливо для мене, яка хоче мати коней.) Я мала необережність сказати, що з цього журналу я дізнаюся все про коней, перегони тощо, всі вирази й суть теж. Діна тоді каже своїм тоненьким голоском:
--- Вона вчиться для Гамільтона -- одне слово забагато!!
Як вона мені набридає!
Я не хочу, щоб говорили про Гамільтона, мамі теж не подобається, але з інших причин. Княгиня збрендила -- не дає мені й хвилини спокою:
--- Герцог Гамільтон любить німецьку, ви мусите знати німецьку й англійську теж; він любить, коли співають. Особливо німецьку -- своїм коням він дає німецькі імена, і так далі цілий вечір.
Повертаємося, я лишаюся ще кілька хвилин внизу. Маю нещастя сказати, що моя шия обгоріла на сонці. Негайно княгиня:
--- Він помиє, візьме ганчірку й помиє, правда ж, Маріє Степанівно? Він такий огрядний, такий рудий.
Усі мої нещастя від моєї відвертості. Якби я не сказала, що люблю огрядних, рудих і високих, все було б добре. Мама слухає це з досадою -- вона воліє свого глухого росіянина. Я заявила, що не хочу жити в Росії; мама сказала, що навіть якби герцог попросив моєї руки, вона б відмовила. У нього є одна... і це неможливо.
Валіцький розпочав цілу серію карикатур, дурниць. Як я буду герцогинею у своєму салоні, мої слуги тощо. Він сказав досить непристойну річ, яка розсмішила. Щоб поглузувати з моїх салонів і підібраних лівреїв, він каже, що слуги матимуть пофарбовані зади. І що вранці я робитиму огляд: синій зад -- до червоного салону, жовтий зад -- до білого салону, і так далі. Мені це здається таким непристойним, але Валіцький не може сказати й слова без непристойності -- йому прощають, він смішить. Одним словом, герцог Гамільтон -- популярний. Яка морока!
Наприкінці я сказала, які в мене будуть салони тощо: в одному, білої мушлі, прислуговуватимуть двоє темношкірих слуг. Тоді бідна княгиня каже, що її кімната була з рожевого атласу, а всі завіси -- з брюссельського мережива. Але її гідний чоловік щодня виносив по завісі й кінець кінцем обчистив кімнату. Вона розповідає мені це як приклад. Хіба часом її чоловік -- волоцюга й негідник? Та ніколи.
Між мамою і мною тепер -- герцог Гамільтон. Вона чує мої розмови зі страхом; навіть каже, що напевно б відмовила. Але він мене не просить і, може, ніколи не попросить. О ні, це було б жахливо, я не хочу думати про таке нещастя. Бог занадто великий, щоб так карати! Тепер ще й позбавлена задоволення про нього говорити! Мене будуть дошкуляти. Ні, хочу спробувати повернути все на попередню основу? Це чортівськи важко!
Хотіла б могти записати все, що говорили вчора. Надто довго, на жаль! Говорили про герцога Гамільтона. І я не переставала всміхатися всупереч моїй найвищій волі.
Ах! Як би я хотіла бути його дружиною.
Мама хоче його принизити будь-якими способами; думає, що я зміню думку, коли скаже мені, що він має десять, чи п'ять, чи три тисячі фунтів.
На жаль, ні! Я не вийду за нього, якщо він бідний, але любитиму його завжди. Я не можу одружитися з бідним чоловіком -- це проти моєї натури, це було б нещастям обох. Якщо він бідний -- вийду за іншого, якого не кохатиму; за Мілорадовича, можливо. Я бачитиму його тричі на день і буду найбільшою кокеткою на світі, але кокетка -- не те слово. Я буду кокеткою, якщо буду щаслива.
Але я поводитимуся як сарна, якщо вийду за того, кого не кохаю. Я завжди матиму коханця; зраджуватиму чоловіка, який теж буде моїм коханцем, якщо достатньо хитрий, щоб мене зрозуміти й бути моїм коханцем. Але якщо вимагатиме, щоб я була його дружиною, -- горе йому! Я розважатимуся й буду щаслива, по-своєму. Але якщо матиму щастя сподобатися Гамільтону, він буде моїм коханцем все життя. Я зневажаю ревнощі. Якщо чоловік, який мене кохає, думає про іншу жінку, це означає, що він мене більше не кохає, і смішно ревнувати або докоряти йому. Це не його вина: поки я маю для нього принади, він мене кохає, але якщо я йому більше не подобаюся -- нічого не зарадиш.
Є люди, які кажуть, що чоловік і дружина можуть дозволяти собі розваги й при тому дуже кохатися. Це брехня -- вони не кохаються, бо коли юнак і дівчина закохані одне в одного, хіба вони можуть не лише думати, але навіть дивитися на когось іншого? Вони кохаються й знаходять достатньо розваг одне в одному.
Одна-єдина думка, один-єдиний погляд, витрачений на іншу жінку, доводять, що вже не кохаєш ту, яку кохав. Бо ще раз: коли ви закохані, ви кохаєте жінку; чи можете думати про кохання до іншої? Ні. Ну то до чого ревнощі, до чого докори? Трохи поплачеш і мусиш потішитися, як після смерті, сказавши: це скінчилося, і нічого не зарадиш. Коли серце повне жінкою, іншій немає місця; але коли серце починає порожніти, інша входить потроху, і щойно вона встромила туди свій мізинчик, колишня коханка не має на що сподіватися й мусить відмовитися від усіх своїх прав. Це сильніше за чоловіка -- він не може примусити свого серця. Я філософ, як бачите. Отже, припустімо, що герцог -- мій чоловік, він мене кохає; але якщо почне більше не кохати, я нічого не скажу, бо це мені належало зробити так, щоб мене кохали. Якщо моїх принад не досить, щоб утримати його кохання, -- тим гірше для мене. Це ні моя вина, ні його; це природно, і треба скоритися перед природою. Ось мої думки.

Примітки

Англійською в оригіналі: «witch».
Англійською в оригіналі: «former footing».
Англійською в оригіналі: «give up all her claims».