Субота, 16 серпня 1873

Ми поїхали до міста, я купила вуаль на дорогу. О третій ми залишаємо готель і їдемо на Westbahn. Поль ходив кілька разів довідуватися про відправлення поїзда і не дізнався точно, ми приїхали зарано.
Даремно витрачений день, можна було піти на Виставку й пообідати там. У залі очікування я читала «Капітана Памфіла», Поль читає тільки Дюма-сина. Цей Памфіл важкий, одноманітний, і стиль поганий. Нарешті рушаємо. Ми проминаємо, наче у сні, Відень, Шенбрунн, вілли, потім все зникає, і ось ми посеред лісів і лук.
Як дивно, ще вчора ми були у Гранд-Готелі, о сьомій ішли на Виставку, прогулювалися. І раптом ми у вагоні, нас несе. І за кілька годин, не встигнеш зібрати думки, ти вже далеко, проминаєш міста, села, ліси, хатини, людей. У кожній хатинці живуть, кохають, сваряться, метушаться; кожна людська істота, яку бачиш -- дрібніша за муху -- має [Закреслено: також] радощі й печалі, а з вагона вони здаються ляльками, що снують туди-сюди. Але загляньте в серце кожного -- і знайдете цілий окремий світ. Досить, коли я хочу сказати багато, кажу нісенітниці або взагалі нічого.
Увечері заговорили про те, щоб заїхати до Бадена, бо завтра ми його проїжджаємо. Я так хочу туди! Баден, який я люблю! Баден -- єдине місце на світі, де можна жити без товариства! Баден -- понад усе на світі!