Четвер, 10 липня 1873

За сніданком у нас були гості. О п'ятій ми поїхали до Монако з вічними Анічковими. Сьогодні іменини Поля.
[Написано далі на полях: Саме сьогодні свято Поля. У нас були гості — панни Паттон, вони дуже милі, я починаю їх любити; ми сиділи в моїй кімнаті, добре провели час. Був ще цей непристойний Дрія. Жорж його привів. На місці мами я б відкинула всі делікатності й сказала б йому більше не водити цю людину, бо він гірше ніж поганий. Це..., одним словом, той, хто супроводжує кокоток за десять франків і більше, хто проводить їх у казино, хто їх захищає. Загалом таку людину не можна терпіти.]
Ми обідаємо в Монако, але як завжди в нас буває — всі невдоволені, ніхто не хоче нічого брати на себе, і все падає на мене. Замість того щоб, як зробили б розсудливі люди, одразу по приїзді замовити обід, — адже запросили Анічкових, — пішли до ігрової зали. Грали, програли, розсердилися; ні, такі розваги не для нас, бо замість того, щоб брати все на себе, ніхто не намагається підтримувати лад і веселість — вважають за краще бурчати й сваритися. Я мучениця, я не можу бачити такого безладу! Я думала, що це моя вина, але відтоді як я пообіцяла не казати жодного зайвого слова, бути доброю, я бачу, що справа не в мені. Це нещастя, прокляття на всю родину. В глибині душі ми любимо одне одного, не здатні завдати найменшої шкоди, навпаки — зняли б один за одного голову. Але не проходить й години спокою — ми один одного з'їдаємо! Бурчимо, колемо один одного шпильками. І потім, коли сідаємо обідати — «Суп негарний», сказала б я на своє нещастя, і миттю:
— Вона як завжди, чого ти бурчиш? Боже мій, Боже мій, що вона ще вчинить? О! яка мука. Який жахливий характер.
Раніше я б пішла, кричачи чи плачучи й затуляючи вуха; тепер, щоб стримати обіцянку, я зберігаю спокій, нічого не кажу й душу в собі жахливу злість, жахливе обурення! Нарешті, з великими труднощами пішли обідати — і те саме далі. Навіщо стільки замовляли, ніхто не голодний. І потім я не можу сказати слова, щоб на мене не дивилися: що вона робить? як вона кричить! Я
втечу!! Ось наші розважальні прогулянки!
Десь посередині трохи повеселішали; я оживляла обід, можу це сказати не хвалячись; під кінець усе пішло майже добре. Після обіду — у казино; я грала, й досить добре, вгадала багато номерів, майже всі на початку. Зрештою результат: із нічого я виграла сорок франків, але не хотіла забирати ці гроші — хотіла ще грати, бо взяла їх тут і тут їх залишу. Я привезла лише двадцять франків, і добре.
Ми їдемо в суботу до Відня — я, тітка, Діна й Поль. Мама хоче, щоб я поїхала з кількох причин: побачити Виставку, звісно, щоб розважитись і змінити повітря, втекти від цієї спеки, і головна... у Відні пані Мілорадович і її син. Мама хоче влаштувати з цієї поїздки щось на кшталт зустрічі — як герцог Единбурзький і княжна Марія: начебто випадково побачитися у Відні. Бо вона дуже бажає цього шлюбу — це все, чого вона для мене хоче. Вона думає, що якби була впевнена, що це станеться, могла б бути спокійна на мій рахунок. Все це добре, але це не мої бажання. Він багатий, молодий; якби я хотіла лише багатства — я б за нього вийшла. Безперечно, я ніколи не вийду за бідного — це його й моє нещастя. Бо коли бракує всього... і потім я люблю розкіш, я примхлива, у мене великі задуми. Вітальні, товариство, вбрання — багато для мене значать. Будучи бідною або навіть лише забезпеченою, я буду нещасна. Перший рік, другий — ще нічого; але пізніше, коли кохання охолоне — а воно охолоне швидко серед нестатків. Тоді як будучи багатою кохаєш, або, тобто, я кохатиму завжди. Менше часу, і бачачись рідше, встигаєш лише кохати; відкидаєш сварки — атрибути шлюбу, — кохаєш, задоволений собою й іншими. Це стосується не стільки мене, скільки чоловіка; бо мені байдуже — я кохаю де б не було й як завгодно; я кохала б його завжди, все життя; моє кохання не вщухне, не матиме меж, не зміниться ні з обставинами, ні з віком. Але це все потрібно, щоб утримати чоловіка. Чоловіки не люблять простих жінок — вони хочуть убрання. Самі того не знають. Але жінка, оточена розкішшю, не дуже вродлива, здається їм красивою; не те, а вона приваблює, подобається. Вона, звісно, повинна мати певні манери, бо самі вбрання — нічого.
Ні, я не хочу Мілорадовича — я його не кохаю, і як жити з тим, кого не кохаєш. Я не зможу удавати. Я мушу обрати чоловіка, якого кохаю, бо буду йому вірна. Інша взяла б людину, яку не кохає, бо вона здатна, може мати коханців. Я — ніколи б не змогла. Як жити з чоловіком, якого обманюєш? Та я б червоніла все життя, щомиті!
Безперечно, з цим Мілорадовичем я б стала найбільшою кокеткою на світі, заморочила б йому голову. Я знаю кокетство, знаю, що це таке; я б удавала скромність, простоту, здавалося б, що я про нього не думаю (що є правда). Тобто я б дала йому зрозуміти, що він мені зовсім байдужий, а потім, потроху, почервоніла б час від часу — це легко, мені лише треба заговорити про Гамільтона.
Одним словом, будь-якими засобами, але я б його закохала, я б його мучила — щоб помститися Гамільтону.
[На полях: Палажка]

Примітки

В оригіналі англійською: «instead».