Четвер, 23 червня 1873

Вранці я влаштувала сцену мамі й тітці. Я сказала їм усе, що накипіло. Я більше не могла стримуватися. Пляшка мусила відкоркуватися — газу було забагато. Я плакала, мама плакала. Це тривало дві з половиною години за годинником. Я попросила в мами пробачення. Саме в цю мить мені кажуть, що будинок на вулиці Франс навпроти нас горить. Я біжу, ми всі біля вікон. Виводять карети з возовень, жінки виходять, несучи дітей. Будинок ще не горить — це двір, оточений чотирма будинками, повний сіна. Полум'я сильне. Але дурні ніццянці завжди однакові! Тікають невідомо куди й нічого не роблять, щоб зупинити пожежу, а стають здалеку, аби краще насолоджуватися видовищем. Я крикнула жінці, яка несла досить велику дитину, як я, мабуть хвору, щоб залишила її в нас. Але та дурна й волі́ла тягти її й хникати. Поль і Валіцький пішли подивитися; будинки починають горіти.
О! якби це було в Росії! Давно б загасили. Наша пожежна команда, коли її чути за версту, наганяє страху. У кожному кварталі є така на двадцять коней, пожежники в золотих шоломах, безліч дзвіночків (як у Гамільтона). Шум, який видає його карета, наближаючись здалеку, нагадує мені пожежну команду. Через півгодини нарешті бочка, яку тягли десятеро чоловіків, прибула тріумфально. Яка убогість! І четверо солдатів із рушницями. Мабуть, цим вони збираються гасити вогонь. До їхнього прибуття вогонь вщух.
Повертаюся до того, що казала. Це була сцена прощання з усіма грубощами, що я чинила, з усіма підлощами, з усім, що я говорила злого, зухвалого. Тепер я припиняю, я змінюся цілком — повна реформа мого вбрання і мого характеру. Я стаю доброю, люб'язною, лагідною. Якщо зі мною шукають сварки — я йду. Я намагатимуся бути добрим генієм дому, зроблю все на світі, щоб більше не сварилися. Якби хоч була причина! Але ж ні за що — це жахливо. Я буду все мирити, все влаштовувати якнайкраще, я буду вгадувати бажання тата, мами, тітки, буду доброю з іншими. Одним словом, я зроблю так, щоб мене поважали, шукали й любили всі, від останнього жебрака до герцога й короля. Це обіцянка, яку я даю Богові. Оскільки я бажаю такого великого щастя, треба, щоб я його заслужила, — саме так я сподіваюся його здобути. Це обіцянка важка, дуже важка, але те, чого я хочу, ще важче й надзвичайніше. Отже, саме суворо її виконуючи, я наважуюся сподіватися на щось. Отже, урочисто клянуся Богові, більше до цього не повертаючись, робити те, що кажу. Якщо я хоч раз порушу свою клятву, я втрачу все. Я водночас звертаюся до Пресвятої Діви, щоб допомогла мені в цій важкій справі. Я благаю Її разом із Її Сином провадити й захищати мене.
Мене двічі посилали до герцогині щодо цієї купівлі. Цей павільйон надто закритий і малий. Ми хотіли той, що на набережній, але вона просить двісті тисяч франків, сто тисяч за інший — це занадто дорого. Гадаю, ми просто купимо в Сен-Філіпі й збудуємося — це найкраще.
Я поверталася додому, коли бачу — йде Поль. Я встигла лише його обійняти, він ішов купатися. Після обіду ми всі поїхали на віллу. Вона не бридка, навпаки — дуже гарна. Дуже красиво, даремно вередували. Речі вже там, ми майже все влаштували. Я дуже задоволена будинком.
Потім із пані Анічковою до Лондон-Хаус купити фруктів, потім додому. На пожежу.