Четвер, 23 червня 1873

Вранці я влаштувала сцену мамі й тітці. Я сказала їм усе, що мала в собі. Я більше не могла стримуватися. Пляшка мусила відкоркуватися — газу було забагато. Я плакала, мама плакала. Це тривало дві з половиною години за годинником. Я попросила в мами пробачення. Було якраз у цю мить, коли мені кажуть, що будинок на вулиці Франс навпроти нас горить. Я біжу, ми всі при вікнах. Виводять карети з возовень, жінки виходять, несучи дітей. Будинок ще не горить — це двір, оточений чотирма будинками, повний сіна. Полум'я сильне. Але дурні ніццянці завжди однакові! Тікають невідомо куди й нічого не роблять, щоб зупинити пожежу, а стають здалеку, аби краще насолоджуватися видовищем. Я крикнула жінці, яка несла досить велику дитину, як я, мабуть хвору, щоб залишила її в нас. Але та дурна й волі́ла тягти й хникати. Поль і Валіцький пішли подивитися; будинки починають горіти.
О! якби це було в Росії! Давно б загасили. Наша пожежна команда, коли її чути за версту, наганяє страху. У кожному кварталі є така на двадцять коней, пожежники в золотих шоломах, безліч дзвіночків (як у Гамільтона). Шум, який видає його карета, наближаючись здалеку, нагадує мені пожежну команду. Через півгодини нарешті бочка, яку тягли десятеро чоловіків, прибула тріумфально. Яке жебрацтво! І четверо солдатів із рушницями. Мабуть, цим вони збираються гасити вогонь. До їхнього прибуття вогонь вщух.
Повертаюся до того, що казала. Це була сцена прощання з усіма грубощами, що я чинила, з усіма підлощами, з усім, що я говорила злого, зухвалого. Тепер я припиняю, я змінюся цілком — повна реформа мого вбрання і мого характеру. Я стаю доброю, люб'язною, лагідною. Якщо зі мною шукають сварки — я йду. Я намагатимуся бути добрим генієм дому, зроблю все на світі, щоб більше не сварилися. Якби хоч була причина! Але через ніщо — це жахливо. Я буду все мирити, все влаштовувати якнайкраще, я буду вгадувати бажання тата, мами, тітки, буду доброю з іншими. Одним словом, я зроблю так, щоб мене поважали, шукали й кохали всі, від останнього жебрака до герцога й короля. Це обіцянка, яку я даю Богові. Оскільки я бажаю такого великого щастя, треба, щоб я його заслужила, — саме так я сподіваюся його здобути. Це обіцянка важка, дуже важка, але те, чого я хочу, ще важче й надзвичайніше. Отже, саме суворо її виконуючи, я наважуюся сподіватися на щось. Я отже клянуся Богові урочисто й без повернення робити те, що кажу. Якщо я хоч раз порушу свою клятву, я втрачу все. Я водночас звертаюся до Пресвятої Діви, щоб допомогла мені в цій важкій справі. Я благаю Її разом із Її Сином направляти й захищати мене.
Мене двічі посилали до герцогині щодо цієї купівлі. Цей павільйон надто закритий і малий. Ми хотіли той, що на набережній, але вона просить двісті тисяч франків, сто тисяч за інший — це занадто дорого. Гадаю, ми просто купимо в Сен-Філіпі й побудуємо — це найкраще.
Я поверталася додому, коли бачу — йде Поль. Я встигла лише його обійняти, він ішов купатися. Після обіду ми всі поїхали на віллу. Вона не потворна, навпаки, дуже гарна. Це дуже гарно, даремно капризували. Речі вже там, ми майже все влаштували. Я дуже задоволена будинком.
Потім із пані Анічковою до Лондон-Хаус купити фруктів, потім додому. При пожежі.