Вівторок, 24 червня 1873

З самого ранку ми переїжджаємо. Скільки було клопоту, труднощів, прикростей — не переказати. О другій ми нашвидкуруч поснідали, а потім весь час розставляли, перевозили меблі, прибирали кімнати. Дідусь, мама і Поль — внизу, їдальня теж. Ми всі на першому поверсі, з двома вітальнями й третьою, що служить передпокоєм. Не буду описувати помешкання, скажу лише, що воно зручне, велике й непогане.
Тут у мене перша окрема кімната, я нею дуже задоволена; вона має два вікна й скляні двері, що виходять на терасу, подібну до тієї біля жовтої вітальні — в нас є одна, не така гарна, як та, ця має лише жовті меблі, а завіси інші. Увесь цей будинок, окрім великої вітальні й моєї кімнати, нагадує мені станцію Федорівна. Коли всі речі були в будинку, я зайшла до вітальні й побачила її настільки заваленою, що мало не зневірилася. Я думала, що ніколи не зможемо все розставити. Проте взялася за діло. На самі лише картини я мусила витратити майже весь час. Лазити по столах, забивати цвяхи, міряти відстані. Стопи мені пекли й боліли. А якщо дати це робити слугам — буде чортівськи погано зроблено. Неможливо, точніше задовго, описати все, що мені довелося зробити. Моя кімната — найкраща в будинку.
О восьмій ми повечеряли. Анічкови живуть за нами. Ми двері в двері, і в нас навала дітей. Ці діти такі нестерпні. Вони мене так дратують. Нарешті, о пів на дванадцяту я лягла, стомлена до неможливості.

Примітки

В оригіналі італійською: «dolevano».