Середа, 18 червня 1873

О другій ми поїхали на вокзал проводжати Говардів. Ми подарували шість чи вісім коробок цукерок. Уся ця родина така чарівна, така люб'язна, така порядна. Я їх усіх дуже люблю. Та й ми великі друзі — і дорослі, і діти. Було ще кілька осіб, які прийшли їх проводити: Сеньєти, Фрідландери, Жіньови, американський консул пан Вуа. (Ми знайомі з усіма цими людьми). Але пані Говард виявила найбільше дружби до нас. Я зачарована ними.
Мама і тітка плекають план зробити мене дружиною Мілорадовича. Я знаю, що це блискуча партія. Він молодий, вродливий і надзвичайно багатий; і понад усе — один, ні братів, ні сестер (яке щастя). Вони не можуть уявити нічого кращого. Усі їхні бажання сходяться на цьому. Як меридіани зустрічаються на полюсах. Але я — це зовсім інша справа. Я дурепа, що женеться за тінню, коли дійсність на відстані руки. Я його кохаю, це правда, але який зиск із того кохання? Воно вмре в моєму серці так само, як народилося, — з тією різницею, що початок був сповнений надії, щастя й світла, а кінець — розчарування, темряви й нещастя, не на все життя (як кажуть поети), але надовго-надовго. А він? Він продовжить своє безтурботне життя. Я дуже хотіла б сказати, що його життя нудне, одноманітне тощо, але не можу. Будь я чоловіком, я волочила б свої дні точнісінько так само. Я лише боюся, що його веселі забавки з кокотками, поганими товаришами й паразитами, які живуть за його рахунок, здадуться нудними, коли у поважному віці він буде стомлений, розчарований і самотній.
Які нерозумні міркування я тут понаписувала! Але трохи справедливі, однак. Усі його друзі — друзі, поки в нього є чим напихати їх добрими вечерями й шампанським. Усі або, скажімо, та жінка, яка (я певна) запевняє його, що кохає, — кохає лише його гроші.
Про мене теж можна сказати, що я почала хотіти його кохати, бо знала, що він багатий і герцог. Це правда, Борель мені дуже подобався, але поміркувавши зріло, я задумала спробувати покохати герцога, раз не можу вийти за того. Я думала про це ціле літо, у мене був смутний спогад про Гамільтона, а Борель стояв перед очима. Я не знала, в яку прірву себе тягну, думаючи про герцога. Кохання (якщо можу так назвати те, що відчувала до Бореля), яким я кохала Бореля, могло минути з часом і не залишило б жодного сліду. Тоді як те, чим я кохаю Гамільтона, не мине. Знову мушу докоряти собі за дурість! Ніби я його покохала, тому що думала про нього! Хай би я думала про Одіффре сто років — він не став би для мене нічим! Тоді як Гамільтон, з першої миті, як я його побачила... навіть якби я хотіла його позбутися, я б уже не змогла!
Я мала обох водночас перед собою — Гамільтона і Бореля. Поки останній був сам, я могла визнати, що він мені подобається. Але поруч із Гамільтоном! Він справляв на мене враження кольору губ поряд із квіткою кактуса. Тоді як Гамільтон завжди однаковий! Сам, разом із будь-ким.
Навіщо я змарнувала стільки паперу? Я могла просто сказати без жодних пояснень ці три слова, сильніші за все на світі: я кохаю Гамільтона. О! Перед Богом клянусь, що це щира правда! Я повторюю ще тисячу разів: не моя провина, що він багатий, — це щастя. Ні, це нещастя, бо він ніколи не буде моїм.
Навіщо мені зневірюватися? Я не маю жодної причини для цього. Я його кохаю і сподіваюся на винагороду. Я лише дивуюся, як я наважилася поставити моє чесне почуття поряд із цілком корисливим почуттям тієї жінки?!
Я бачу, моя люба Марі, що від постійних міркувань ти скажеш дурниці й сама собі суперечитимеш. Бо не можна повторювати одне й те саме сто разів, не спотворивши його. Всі невдоволені зміною помешкання, але оскільки це завжди одне й те саме, я не турбуюся.

Примітки

В оригіналі англійською.