Четвер, 15 травня 1873

О пів на дев'яту ми всі, крім тітки, в якої дуже сильна гарячка, поїхали на похорон. Спершу була служба вдома, потім усі вирушили до церкви; внесли труну, відправили літургію, потім
заупокійну. Було багато людей — іноземці, Мішелі, двоє великих князів були там.
Зайве казати, яким був біль старого й мадам Паттон; під кінець вона знепритомніла. Всі її обступили, і бідний старий лишився сам; він упав на стілець — вже не плакав, а кричав. Ми миттю підбігли до нього, доглядали, дали води тощо. Словом, сцени горя, які я бачила, такі страшні, що я плакала й досі тремчу. Сльози, ридання, крики — всі жахи нещастя й розпачу. О пів на другу ми повернулися. Потім о пів на п'яту, після двох годин фортепіано, я вийшла (чорна сукня, добре) з мамою; купила сіру тканину для дорожньої сукні. Це як із верховою їздою — я замовила амазонку й поїхала верхи, бо дорожня сукня — завжди крок уперед. Сьогодні перші черешні.
Нікого не лишилось у повному значенні слова. Лише огидні, брудні, тупі нісуази залишаються. О! Боже, дай мені поїхати. Благаю Тебе. Даруй мені цю ласку. Замовлю капелюх до сірої сукні.
[На полях: Близько шостої старий приїхав довідатися про здоров'я тітки. Він так боїться за всіх, бідний!]