Субота, 3 травня 1873

Вітер. Мамині іменини; я подарувала їй букет, вона в ліжку. Почала зачісуватися — спробувала три зачіски, нічого не вдається. Нарешті готово; потім одягтися (блакитна шовкова сукня, загалом непогано).
Не збиралася виходити, бо сказали, що в нас будуть гості (нудьга) на обіді. Але мадемуазель Коліньон прийшла за мною, і я вмить переодяглася (Дініна сукня, зелений капелюшок, добре, напіврозпущене волосся). У фіакрі. Прогулялися, потім я сказала їхати в порт і, сміючись:
— Їдемо дивитися яхти!
Я сказала це жартома, але перше, що я бачу, — це вітрильна яхта з англійським прапором і короною, приблизно такою. Мадемуазель каже:
— А! ось яхта.
Вона втратила голос, здається зламаною, стала лагіднішою й розгубленою.
— Це герцогський прапор.
— Ні, це барон.
— Герцогський, я знаю. Але кому це може належати, якщо це...
В цю мить входить Палашка й каже мені: Єгор Степанович приїхав.
Спершу я не зрозуміла й пішла, повна здивування, до мами, де справді його застала. Я дуже рада його бачити.
Бідний чоловік! ось ще одне зламане життя!
Отже, продовжую: а раптом це його? Ні, навіщо він тепер приїхав би до Ніцци? Може, його самого тут немає, а яхта проходить мимо.
Я повернулася й знову переодяглася — фіолетова сукня з муслін. На обіді: ми, двоє Анічкових, Лефевр, Паттон. За обідом мадам Анічкова поводилася так погано! Як селянка, як бовдур, кидала м'ячі, випробовувала свою силу тощо.
Я не люблю таких людей. Це нікчемність — якщо не розумний, треба вміти світську балачку; якщо твоя розмова не має нічого приємного, будь хоча б модною лялькою з вбранням, екстравагантностями тощо. Але коли ти ніщо — ні вчений, ні світський, ні домосід, ні марнотний, ні взагалі нічого — це найдурніше, що може бути. Після обіду ми з Маркевич розмовляли, сіли в маленькому темному салоні й аналізували убогість нашого товариства. Вона досить мила, розумна. Потім поговорили про свої смаки тощо. Вона пішла з усіма, а я — не знаю, де я була.
Потім, увійшовши до моєї кімнати, я побачила Маркевич, що лежала на Діниному ліжку; я сіла біля неї й ми розмовляли. Вона спитала, чи я справді пишу щоденник; Валіцький називає його по-російському «нуитнал» замість «журнал», бо я пишу його вечорами. «Це дуже цікаво, — каже вона, — вести щоденник; так чарівно перечитувати його через роки й роки. Є миті в житті, які забуваєш, а якщо записуєш — одного дня, через роки, можеш знову жити в минулому й мати все своє життя перед собою. Бачиш, як змінюються твої думки, почуття щороку, можеш порівняти, ким була й ким стала!»
Це, безперечно, правда, але я не можу цього робити з великої причини, яка всім здається нічим. Це брак часу. Я хотіла б записувати свої враження, свої думки про людей, але не можу. Я ледве встигаю розповісти те, що мені найближче, та й то лише побіжно...
[Вирвана сторінка: ...думаю, він стане гарною людиною, якби він був зі мною]
Я думаю, що беру на себе занадто багато, але з Божою допомогою, довіряючи Його доброті, навіть комаха може звершити великий подвиг.

Примітки

Каламбур Валіцького: він жартома переробив «журнал» (щоденник) на «нуитнал» (від «нуит» — ніч), бо Марі пише щоденник увечері.
В оригіналі англійською — Марі переходить на англійську в бесіді з Маркевич.
В оригіналі англійською; «побіжно» (en glissant) — французька вставка.
В оригіналі англійською.
В оригіналі англійською.