Четвер, 1 травня

Гарна погода. На прогулянці; ми відпустили Домініка — хочемо платити йому менше, ніж у сезон, і справу ще не вирішено. На музиці (нова сукня й капелюшок, чарівно), досить людей як для того, що є в Ніцці; пішки, потім ми з мадемуазель Коліньон взяли фіакр на двох, одноконний, і залишилися на музиці. Я прошу мадемуазель Коліньон проїхатися — вона не хоче; потім через кілька хвилин раптом каже:
— Їдемо набережною, їдемо, швидше, швидше, франк на чай.
Я безперестанку питала, в чому річ; вона не відповідає, дивиться вперед і здається [закреслено: страшенно] дуже схвильованою. Коли ми були на набережній, я побачила фіакр, як наш, з паном і дамою всередині. Мушу зізнатися, що на мить подумала — це Борель одружений і вона хоче мені його показати, не знаючи, що мені байдуже. Але ближче — ні, це дуже худий пан. Це був той, кого вона кохає; ми давно знали, що він невиразно існує; вона не любила про нього говорити. Ми її дражнили. Але тепер він тут із жінкою! Вона була ще спокійна, на мій погляд; обличчя досить спокійне, але все хвилювання перейшло в очі. Я дивуюся її спокою. Сказала їй це. Вона мені каже:
— Я, проте, не спокійна.
Вона вимовляла слова, перервані вигуками здивування. Вона здавалася спокійною, бо коли трапляються такі незвичайні речі, немов вражає блискавкою і виявляєш менше почуттів, ніж від дрібниць. Ми поїхали назад; дорогою я питала її всілякі речі з цього приводу, вона ніби не слухала мене, але іноді відповідала; коли ми його побачили, вона сказала: «О! я хотіла б піти за ними». Я запропонувала повернутися одній і залишити її, але вона не захотіла. Повертаючись, вона попросила нікому не казати, але я не знала, чи говорить вона серйозно.
[На полях: Дитина тринадцяти років!] [почерк матері?]
Я увійшла вся червона, сміючись. Мене питають:
— Що?
Я кажу:
— Нічого.
Тоді мама розсердилася й каже, що, може, я зробила якусь дурницю, що більше не пускатиме мене з мадемуазель Коліньон, що не довіряє їй, що моя репутація тощо. Я була змушена розповісти, хоча думала (якщо вже так треба) сказати їй наодинці, але я така бовтунка! — сказала при всіх.
За обідом Валіцький заговорив із нею про це, бажаючи розсмішити. Але вона заплакала й пішла до своєї кімнати. Якби це була я — побачивши його, я б почервоніла, а вона ні. Це, я думаю, занадто сильне. Навіщо я розповіла, якщо він її покинув, якщо раніше..... ах! бідна, мені її шкода!
Вона зараз вийшла, не знаю куди. Вони в Гранд-готелі.
Сьогодні багато говорять про Гриця Мілорадовича.
Мама має на думці моє одруження з ним. Я це бачу. Я його не знаю й кохаю іншого; за сніданком, коли обговорювали, куди поїхати влітку, мадемуазель Коліньон каже: «В гори Шотландії», — дивлячись на мене.
Я почервоніла як божевільна, відвернувшись; саме в цю мить входять діти Анічкових; гадаючи позбутися їх, задуваю свічку, але вони мене знаходять. Тоді, пообіцявши прийти, відсилаю їх до Діни і, бачачи світло в мадемуазель Коліньон, іду запалити свічку. Вона повернулася, пише листи, очі заплакані. Я нічого не розумію, не наважуюся питати. Не знаю, чи це навмисне.
Маркевич говорить про Мілорадовича, якого вона закохує в мене на відстані. Мені цього не потрібно. Мамі це подобається, це її бажання. Передбачаю неприємності, які матиму через це: вона захоче, я — ні. Вона не бачить нічого кращого, а я бачу свого герцога, якого кохаю і який вартий більше за того іншого.
Це божевілля, але Бог такий великий! Він королівської крові, а я! я лише шляхетна. Але ще раз — Бог такий великий, такий добрий! що я наважуюся сподіватися.