Середа, 16 квітня 1873

Жахливий пил і вітер. До церкви (вікуньєве пальто), потім додому. Цими днями майже нічого не робимо щодо уроків — увечері й зранку до церкви.
На прогулянці, на мосту, ми зупинилися в екіпажі поговорити з паном Анічковим, коли наближається найманий екіпаж із молодим чоловіком — високим, стрункім, темноволосим; я придивляюся, мені здається, що впізнаю когось, і справді — це лорд Гамільтон! Я скрикнула від подиву.
— О! Карлос Гамільтон!
Мене питають:
— Що таке?
А я кажу, що мадемуазель Коліньон наступила мені на ногу.
Він зовсім не схожий на свого брата. Але все одно я більш ніж задоволена його бачити. О! якби хоча б з ним познайомитися, бо через нього можна було б познайомитися з герцогом.
Я люблю цього як брата. Люблю його, бо він — його брат. О! як би я хотіла з ним познайомитися — від нього я могла б дізнатися, де той другий, із ним я могла б говорити про того другого.
Удома Валіцький розповів, що сталося; я досить непогано вивернулася, не почервоніла, але за обідом Валіцький раптом вимовив: «His Grace the Duke of Hamilton», я почервоніла, пішла до шафи — збентежилася, що вже!
Мама дорікнула мені за той вигук, кажучи, що моя репутація тощо, тощо. Думаю, вона трохи здогадується, бо щоразу, коли згадують Гамільтона, я червонію або різко виходжу з кімнати, і так далі. Про інших вона мене не сварить, а тут — щось підозрює; мене це трохи дратує.
Увечері до церкви; повернувшись, застали пана Паттона в нас.
Не знаю, що це означає, але в церкві в мене в голові лише сукні тощо. Треба виправлятися.
Добре молитися я можу лише вдома, на самоті.