Понеділок, 7 квітня 1873

Хмарно. Встала о дев'ятій.
Об десятій — італійська, об одинадцятій — Бенса. О пів на дванадцяту я пішла вбиратися, бо цього разу не хотіла пропустити (чорна сукня, жакет із вікуньї).
Ми поїхали до Монако вдвох — тітка й я; у вагоні з пані Говард; я багато говорила англійською, доволі добре — вона мене надзвичайно хвалила за англійську; я в захваті.
Нарешті ми в омнібусі до казино, де тітка грала приблизно з півгодини; потім нарешті на стрільбище (гарно).
Та сама публіка, що минулого разу; ми розмістилися зліва й знайшли там пані й панну Дюран із Левіним, який до них залицявся.
Було багато англійців, доволі респектабельних; ми стояли якраз біля ящика, куди складали мертвих голубів. Це, здавалось, розважало тітку, і вона брала великий інтерес до всього, хоч не бажала в цьому зізнатися; це її цікавить, і мені від того приємно, бо немає нічого неприємнішого, ніж бути з кимось, хто нудьгує. З Дюранами я перекинулася кількома словами.
Я швидко роздобула програмку, бо почувалася вільно — не так, як із Валіцьким. Я відзначала влучання.
Перший приз у дві тисячі п'ятсот франків виграв Моріс де Феррейр (той самий, що побив Селемефа кілька днів тому — вони билися на дуелі, нічого). Він стріляє надзвичайно влучно й з холоднокровністю.
Був ще один дуже влучний стрілець — капітан Престон; він змагався за другий приз — пишну карабіну вартістю у вісімсот франків — із Кучелєвим, усиновленим княгинею Суворовою, хлопцем років сімнадцяти, гадаю; ось надзвичайний стрілець — який спокій, холоднокровність, байдужість! Він виграв приз. Усі кричали й аплодували при кожному влучанні. Всі були в захваті, бачачи, як ця дитина перемагає сорокарічного чоловіка; я теж — це змагання мене надзвичайно цікавило.
Хотіла б, щоб Поль стріляв. Що! Я б хотіла стрі-ляти сама — я в захваті, у піднесенні.
Сьогодні я побачила — коли біля мене не було занудної людини, — як я обожнюю стрільбу; так, це те слово — обожнюю! Я люблю її також заради герцога, але люблю й її саму по собі. Ніщо на світі не захоплює мене так, як ці розваги. Немає нічого подібного. Це вроджене в мені, це моя натура, моя стихія, моє щастя, моє життя! Ніщо так мене не оживляє.
Я розважилася сьогодні як ніколи, бо раніше їздила на стрільбу, щоб побачити герцога, і стрільба цікавила мене лише номінально; але тепер (хоча я була б у раю, якби могла хоча б його побачити) я не наважувалася на це сподіватися; поїхала заради стрільби й розумію всі вирази, все-все, я беру величезний інтерес у стрільцях, бо розумію, що легко, що важко; я цікавлюся по-справжньому пострілами, які зроблять. Я відрізняю вправних від невправних, спостерігаю за обличчями. Це ніби я читала прекрасну книжку, в якій бракувало розділу — головного, що містив увесь сенс і без якого книжка була нічим, — а потім прочитала цей розділ і тоді все зрозуміла, згадала красу, яку пропустила непоміченою й яку тепер розумію. Не знаю, чи це порівняння вдале; гадаю, що безглузде; одним словом — я знаю, що таке стрільба; я скуштувала цієї незрівнянної насолоди.
[Упоперек: Так, вдале.]
(Пояснення до попереднього)
Цей розділ — це програмка, імена стрільців і те, що я відзначала влучання; бо якщо стоїти як тварини й дивитися на людей, які підходять, влучають чи ні й відходять, — це, звісно, менш цікаво, просто безглуздо; але коли спостерігаєш, відзначаєш, бачиш, хто і скільки має влучань та скільки йому ще треба, щоб виграти; або бачиш когось, хто, промахнувшись ще раз, буде поза конкурсом; зрештою, коли залишаються лише двоє, що змагаються, — ось найкраще! І ще тисяча інших речей, які я не вмію й водночас умію висловити! Ось які розваги я люблю; зрештою, я люблю все, що мене розважає, але не все мене розважає — ось так.
[На полях: Я вже знала Федуса.]
Я була так захоплена, що мало не забула (який сором!) про відсутність герцога Гамільтона.
Мені здається, що така велика прірва нас розділяє, особливо якщо влітку поїдемо до Росії — про це говорять безперестанку; як можу я вірити, що колись його матиму? Він думає про мене не більше, ніж про торішній сніг — я для нього не існую. Залишаючись у Ніцці на зиму, я можу сподіватися; але мені здається, що з від'їздом до Росії всі мої надії похитнуться, все, що я вважала можливим, розвіється. Від цих думок я відчуваю в серці — ні, не те, що воно розбивається, — але повільний і спокійний біль, який жахливий! Я втрачаю все, що вважала можливим! Я переживаю мить найбільших страждань — це зміна всього в моїй істоті. Як дивно: щойно я думала про веселощі стрільбища, а тепер у голові найсумніші думки, які тільки можна уявити.
Я розбита цими думками; о, Боже мій — від думки, що він ніколи мене не покохає, я вмираю від болю! Я не маю більше надії... Була божевільна, бажаючи таких неможливих речей... Хотіла надто прекрасного! Але ні! Ні! Я не повинна так піддаватися! Як я смію так відчаюватися! Хіба немає Бога, який може все, який мене захищає? Як я смію так думати — хіба Він не скрізь і завжди, щоб пильнувати нас? Він може все, Він всемогутній; для Нього немає ні часу, ні відстані — я можу бути в Перу, а герцог в Африці, і, якщо Він захоче, — Він нас з'єднає! Як я могла хоч на мить допустити думку про відчай? Як я могла бодай на секунду забути Його божественну доброту? Невже через те, що Він не дає мені одразу, чого бажаю, я смію Його заперечувати? Ні, ні — Він милосердніший; Він не залишить мою слабку душу розтерзаною злочинними сумнівами! О, Боже мій! Почуй мою молитву! Підтримай мене!
Ці думки прийшли до мене як промінь світла після нещасть, що заповнювали мій розум. Іду спати спокійніша, щасливіша. Я згадала, що жодна відстань — ніщо, якщо я заслуговую в Його очах отримати те, про що прошу. Тому й молюся. «Стукайте — і вам відчинять» — ці святі слова мене підтримують! О, немає такої втіхи, як [закреслено: віра й релігія] Бог. Нещасні ті, хто ні в що не вірить. Дякую, Боже мій.