Субота, 11 жовтня 1884

Диво! Близько третьої я вже доходила, тремтячи коло каміна у вітальні, влаштована, наче хвора, аж тут Діна вбігає.
— Він, він, справжній, слово честі!
Це був він, Жуль. Йому стало холодно вдома, чи не знаю що, тож замість Булонського лісу — погода непевна — він приїхав провести пообіддя тут. Любий ангел! Ми влаштовуємо його із захватом, усі кидаємося до нього. Ах! яке щастя! Хіба ж це не мило, хіба ж це не доказ, що він нас любить!
Я знову тримала його руку — здається, я це дуже добре роблю. Так-от, щоразу, коли наївно, не роздумуючи, від щирого серця, як дитина, [Закреслені слова: і коли] звертаєшся до Бога, [Закреслені слова] він завжди тебе чує. Я добре знаю, що це дурниця... Та й ці хвилини такі рідкісні. Коли готуєшся молитися, це вже нічого не варте. Потрібна віра... Але вона може існувати, кажу вам, лише в рідкісні миті, коли забуваєшся, коли не...
Годі.