Середа, 1 жовтня 1884

Стільки відрази й стільки смутку. Навіщо писати?
Тітка поїхала в понеділок, вона прибуде о першій ночі, а наступного ранку настає та справа. Та й то! Якби ви знали: гадаючи, що про це вже все сказано, я була спокійна, аж раптом, почувши, що від'їжджають у вівторок, я надумала перевірити дати — виїхавши у вівторок, вони прибули б на день пізніше. Я заплакала так, що аж кричала. І вона поїхала. Та що ж вам сказати?
Це остаточний-преостаточний удар. Після всіх моїх сліз і всіх моїх умовлянь упродовж стількох років.. Бо коли я досі їх не переконала, то ніколи вже не переконаю...
Отже, це безпросвітний розпач... Бо коли вони не переконані, вони не [три сторінки видерто]
......... міг би відвезти його на південь і таке інше.
Це було два роки тому.
Жодного сорому — ні до мого серця, ні до мого тіла.
І брехня! брехня всюди, в усьому, завжди.
А вона каже, що це тому, що боїться мене засмутити, і якщо я питаю: ви були там, де я казала? — то замість просто сказати: ні, ще ні — вона вигадує цілу купу всяких побрехеньок, а оскільки вона дурна, я це бачу й шаленію.
Зрештою, Боже мій, із цими людьми... Яка мука. І нічого не могти, нічого, нічого, нічого.
Жулеві дедалі гірше.
Діна й далі приспує його.
Що мені там робити.
А працювати я не можу. Картина моя не буде закінчена. Ось так, ось так. Ось так!
Ми привезли його з Булонського лісу, я пов'язала йому шарф, застібнула пальто й поправила укривало на ногах. Але це Діна перебирала пальцями його волосся; на щастя, прийшов лікар і приспав його, як слід загіпнотизувавши.
Але він іде, і дуже страждає. Коли вже дійшов до цього, то відриваєшся від землі, він уже ширяє над нами; бувають дні, коли я й сама так почуваюся. Бачиш людей, вони до тебе говорять, ти відповідаєш, але тебе вже немає на землі; спокійна байдужість, не болісна, трохи як опіумний сон.
Пані Мак-Кей у Парижі; я кажу леді Мак-Кей, а Божидар каже: леді Невда-Кей.
Зрештою, він умирає; я ходжу туди лише за звичкою; це його тінь, я й сама напівтінь; навіщо?
Він не надто відчуває мою присутність, я тут зайва; я не маю дару оживити його очі, навіть на мить.
Він радий мене бачити. Та й годі.
Він мені теж байдужий. Так, він умирає, і мені все одно, я не усвідомлюю цього, це щось, що відходить; якби він... Якби я бачила... Я б себе накрутила... Була б причина, привід, бодай щось!
Але що ж! Він прихилився до нас. Він нас обожнює. Ось так. Отже. Буває, що... Та він надто хворий, він уже не від цього світу.
А я... Пані Мак-Кей і смерть. А я тут до чого. Для нього я ентузіастка, яка має досить таланту, щоб зрозуміти його до глибини.
Що ж. Що ж, я хотіла б бути коханням його страждань, щоб любити його... або оплакувати...
А так...
Зрештою, усе скінчено. Усе скінчено.
Мене поховають у 1885 році.

Примітки

Гра слів Божидара: він перекручує «Mac-Kay» на «Man-quée» (від фр. manquer — бракувати, схибити) — «дама, що схибила». В українському тексті відтворено суголосним каламбуром.
Марі померла 31 жовтня 1884 року — раніше за рік, який вона передбачила.