Вівторок, 26 серпня 1884

Клер і маршалова приходять провести тут годину. Вони в Парижі, щоб купити весільний дарунок молодому Флері.
Я весь час думаю про ту таємничу гидоту, яку він має в паху. Це наче страшна відповідь на все, що я могла б подумати, замислити, побажати чи злякатися. По всьому, [один рядок закреслено]
Усі ті сплутані речі, що мерехтіли й заповнювали мені голову, тепер згрупувалися й застигли на цій чорній цятці.
Це випадок, що трапляється вперше, це щось нове; чоловік... Чоловік, великий митець, і... словом, усе, що ви знаєте...
Приречений на смерть...
Але ж це серйозно!
І я щодня наперед думатиму, що він помре? Та це ж страхіття!
я вже зіщулилася, втягнувши голову в плечі, і чекаю удару. Та й навіщо до нього ходити? Якщо він житиме, він мене не любитиме, і я не можу йти до нього з цією думкою. А якщо помре... Що ж, якби він хоч помер, маючи щось для мене! Та ні! Іти туди, по-дружньому бути присутньою при стражданнях цього бідолахи й бути для нього рівнею Діні чи тітці!
Ах! ні! Ах! ні! Навіщо, питаю я вас? Якби моя присутність давала якусь особливу втіху, але ж ні. Що вдієш, я не можу йти туди з такими думками. Я й сама добре не розумію чому, але це так.
Думка, що я йому байдужа, завдає мені більше горя, ніж бачити, як він страждає. Словом, я більше не хочу ходити до нього.
Він нічого з цього не зрозуміє. Тобто я піду, але через силу.
Так, по всьому, він мене більше не цікавить, а я для нього ніщо. Тож я тихо відступаю — з тією байдужістю людей, які зі страху наперед готуються до найбільших жахів.
Хіба не так було все моє життя?
Коли надходить удар, я зустрічаю його твердо. Потім я його обмірковую, обурююся й розчулююся. Коли вже все скінчилося. А потім я з цього бавлюся.
Я не можу зліпити двох слів докупи і...
Але не думайте, що я в розпачі. Я лише глибоко занурена в думки, я питаю себе: що ж це буде?