❦
Неділя, 24 серпня 1884
Сьогодні вранці о пів на сьому ми їздили зробити ще одну фотографію, і бідолашний Еміль нарешті докладно розповідає мені, що це за хвороба. Запалення кишківника й нирок. З одного боку. А оскільки це в недосяжній ділянці... Воно зовсім не повʼязане... тобто він може їсти що захоче. Лікар каже, що побоюється пухлини. Відомо, що це означає. Це невиліковне. До того ж він надто кволий, щоб витримати потрібне лікування. А без цього лікування порятунку немає.Nous avons été ce matin à six heures et demie refaire une autre photographie et ce pauvre Emile me raconte enfin en détail ce que c’est que cette maladie. Inflammation des intestins et des reins. D’un côté. Et comme c’est dans une région inaccessible... Ça n’a aucun rapport... c’est-à-dire que il peut manger ce qu’il veut. Le médecin dit qu’il craint une tumeur. On sait ce que cela veut dire. Ça ne peut pas se guérir. Du reste il est trop faible pour subir le traitement nécessaire. Et sans l’application de ce traitement il n’y a pas de salut.
— Це замкнене коло, — каже Еміль.
— C’est un cercle vicieux, dit Emile.
— Та... Сто чортів!
— Mais... Sapristi !
О! немає сумніву.
Oh ! il n’y pas de doute.
Опівдні ми були на похороні Ніттіса1, художника, якого я не знала, але талановитого.
Ce midi nous avons été à l’enterrement de Nittis, un peintre que je n’ai pas connu mais qui avait du talent.
Потім у Булонський ліс, а вертаючись, ці дами захотіли піднятися до Бастьєна, я лишилася в екіпажі — і що ж я бачу! голову Жюля у вікні і обидві його руки, що махають мені, щоб я піднялася; Еміль приходить по мене, і я йду.
Puis au Bois et en revenant ces dames ont voulu monter chez Bastien, je suis restée en voiture et qu’est-ce que je vois ! la tête de Jules à la fenêtre et ses deux bras s’agitant pour que je monte, Emile vient me chercher et j’y vais.
Але все це... Навіщо?
Mais tout ça... Pourquoi ?
Архітектор приходить увечері по фотографію для Жюля, а Діна, яка вічно вдає простачку, питає його, чи та дама, що днями ввійшла до Жюля, була пані Маккей.
L’architecte vient ce soir chercher la photographie pour Jules, et Dina qui joue les ingénues, toujours lui demande si la dame qui est entrée l’autre jour chez Jules était Mme Mackay.
Загальне сумʼяття.
Consternation générale.
— Ви не могли бачити пані Маккей у мого брата! — вигукує архітектор, — чи не так, пані, що ви ніколи не бачили пані Маккей у мого брата?
- Vous ne pouviez pas voir Mme Mackay chez mon frère ! s’écrie l’architecte, n’est-ce pas Madame que vous n’avez jamais vu Mme Mackay chez mon frère ?
На це Діна вперто вдавала наївність, я спробувала відвернути розмову, обмінюючись із Емілем порозумілими поглядами... Словом... Воно якось минуло...
Là-dessus Dina s’est obstinée à jouer la naïveté, j’ai essayé de détourner la conversation en échangeant des regards d’intelligence avec Emile... Enfin... Ça a été...
А ми, зрештою, нічого й не знаємо...
Et nous ne savons rien en somme...
Усе це, усе це, усе це... Для чого, навіщо? Огида до всього й усюди. Як він помре — кілька сліз, що йдуть від розуму, як житиме — байдужий друг. Але я вже нічого не хочу.
Tout ça, tout ça, tout ça... Pourquoi faire, à quoi bon ? Dégoût de tout et partout. S’il meurt, quelques larmes venues du cerveau, s’il vit, un ami indifférent. Mais je ne veux plus rien.
Усе огидне й жахливе. А надто те, що я пишу, напхане отими «усе це», «бо», «а потім», «зрештою»; мене аж до плачу дратують усі ці «це, це, це».
Tout est répugnant et horrible. Et surtout ce que j’écris rempli de: tout ça, de parce que, de et puis, de en somme, j’en suis agacée à pleurer de tout ces ça, ça, ça.
Примітки
Джузеппе Де Ніттіс (1846—1884) — італійський художник-імпресіоніст, що мешкав у Парижі й уславився своїми вуличними сценами. Помер 21 серпня 1884 року. ↩