Неділя, 24 серпня 1884

Сьогодні вранці о пів на сьому ми їздили зробити ще одну фотографію, і бідолашний Еміль нарешті докладно розповідає мені, що це за хвороба. Запалення кишківника й нирок. З одного боку. А оскільки це в недосяжній ділянці... Воно зовсім не пов'язане... тобто він може їсти що захоче. Лікар каже, що побоюється пухлини. Відомо, що це означає. Це невиліковне. До того ж він надто кволий, щоб витримати потрібне лікування. А без цього лікування порятунку немає.
— Це зачароване коло, — каже Еміль.
— Та... Сто чортів!
О! немає сумніву.
Опівдні ми були на похороні Нітті, художника, якого я не знала, але який мав талант.
Потім у Булонський ліс, а вертаючись, ці дами захотіли піднятися до Бастьєна, я лишилася в екіпажі — і що ж я бачу! голову Жюля у вікні і його дві руки, що махають мені, щоб я піднялася; Еміль приходить по мене, і я йду.
Але все це... Навіщо?
Архітектор приходить увечері по фотографію для Жюля, а Діна, яка вічно вдає простачку, питає його, чи та дама, що днями ввійшла до Жюля, була пані Маккей.
Загальне сум'яття.
— Ви не могли бачити пані Маккей у мого брата! — вигукує архітектор, — чи не так, пані, що ви ніколи не бачили пані Маккей у мого брата?
На це Діна вперто вдавала наївність, я спробувала відвернути розмову, обмінюючись із Емілем порозумілими поглядами... Словом... Воно якось минуло...
А ми, зрештою, нічого й не знаємо...
Усе це, усе це, усе це... Для чого, навіщо? Огида до всього й усюди. Як він помре — кілька сліз, що йдуть від розуму, як житиме — байдужий друг. Але я вже нічого не хочу.
Усе огидне й жахливе. А надто те, що я пишу, напхане отими «усе це», «бо», «а потім», «зрештою»; мене аж до плачу дратують усі ці «це, це, це».

Примітки

Джузеппе Де Нітті (1846—1884) — італійський художник-імпресіоніст, що мешкав у Парижі й уславився своїми вуличними сценами. Помер 21 серпня 1884 року.