Неділя, 17 серпня 1884

Понеділок, 18 серпня 1884
Вівторок, 19 серпня 1884
Я така розклеєна, що ледь маю силу вдягти полотняну сукню без корсета, щоб піти до Бастьєна.
Мати зустрічає нас докорами. Три дні! Три дні не приходити! Та це ж жахливо. А щойно в кімнаті вже Еміль вигукує: як це так, усьому кінець! Що, уже й приязні нема.
— То ви мене покидаєте, — каже тоді він сам. Ах! це негарно!
Моє кокетство хотіло б, щоб я переказала тут усі ті люб'язні докори й запевнення, що ми ніколи, ніколи не можемо приходити надто часто.
Та мені слід було б танцювати з радості! Еміль сказав, що він пожвавився лише з нашим приходом.
Словом, це до зворушливого... Більше нема як вагатися, бо, друзі мої, він захотів мене побити!
Ви ж розумієте, що після рукоприкладства я вже не можу сумніватися в його коханні.
Коли тітка сказала йому, що це я заважаю їм навідуватися до нього щодня, я підійшла й стала навколішки перед ліжком:
— Так, бо люди, яких любиш найдужче, зрештою набридають... Щодня.
Тоді він ухопив мене за підборіддя, — чуйте це, народи Франції, — і підняв руку [Викреслено: зробив рух, наче хоче мене вдарити], поки я підставляла йому спину. Він не зволив ударити. Але ось мазій, що взяв мене за підборіддя. Сто чортів.
Після цього жодної надії, друзі мої, я лише [дівчисько].
А оскільки він наполягав, щоб ми приходили:
— Щоб тебе обожнювали, треба, щоб тебе бажали, — кажу я.
— О! та в добі двадцять чотири години; даючи мені одну годину, лишаєте двадцять три, упродовж яких вас бажають...
— Якщо аж так, — кажу я з комічним хвилюванням, — я переможена... Так, якщо вже так... Жодного опору вже неможливо!
Еміль вечеряє з нами, піп і його донька.
Але що ви скажете про Жюля? Передусім — він бездоганний, у найзаповітніших моїх... Кращим, ласкавішим до нас я й уявити його не могла. А я — разом з усіма, одним гуртом.
А пані Маккей?