П'ятниця, 15 серпня 1884

Знову начерк, у фіакрі, це незручно, а Коко вмостився в моїй палітрі.
Мені доводиться робити справжнє зусилля, щоб піти до Бастьєна.
Щоразу, коли я туди йду, я вбираюся, мов на сотню людей, і навіть здобуваюся на гарний вигляд силою волі.
А навіщо? Сьогодні вранці мені уявилося, що архітектор рішуче й серйозно в мене закоханий. Так, часом я в цьому глибоко переконана. Я можу й помилятися. Але що, як це таки правда? Яка ж безглузда річ... і нещаслива... Ні, так помилитися не можна, я не помиляюся, тільки це річ, що завдає мені прикрості, водночас тішачи, ви розумієте?
Я з ним на нозі дуже приязного товаришування, я з нього кепкую, дражню його, корчу з себе дитину. Але я певна, що якби я хвилин на десять напустила на себе той вигляд, який має жінка з чоловіком, якому подобається й якого хоче розговорити...
Але це, мабуть, дурниці. Ах! це було б безглуздо!
Тож я вже вбираюся у вишукані туалети, щоб піти на вулицю Лежандр. Але кожен візит супроводжується ваганнями й сумнівами і... наче початок. А навіщо? І для чого? Це марно. Він знає мене вже два роки. До того ж він надто вищий, надто... як я, щоб я йому подобалася. Він знає мене вже два роки. [Зате] щодо моєї картини!
Ця істота вищого ґатунку, цей витончений, цей геніальний митець, цей поет... А до того ж він знає мене вже два роки.
То виходить, що раптом... ні, ніколи.
Його мати кидається мені в обійми, називаючи мене своєю любою Марі. Сьогодні ввечері гості. Я нарешті маю нагоду потиснути руку Боду, моєму граверові. Ось іще одна чудова натура, як Еміль; цей повертається близько пів на сьому і застає там тітку, Діну й мене.
Жюль дуже любить мою тітку. Він каже, що це самозреченість і доброта у плоті. А зрештою, це таки правда. Тітка набагато краща за маму і завжди жертовна, завжди.
Йому краще, і він каже мені з якогось приводу одну з тих люб'язностей, що їх кажуть усім.
— То вам уже настільки краще, що ви аж люб'язні?
Це всіх смішить.
— [Викреслено: Ну от.]
Еміль розповів йому жарти, які я відпускала вдома, гадаючи мене збентежити, тож я корчу люб'язні гримаски, а потім раптом:
— Ах! ви гадаєте, що я вас боюся, заждіть-но трохи — і побачите!..
— Ні! ви були б нестерпна, якби не було нікого, хто б вас трохи тримав у руках...
— Ах! як же ви помиляєтеся, я була б куди краща, веселіша, миліша, дотепніша.
— Та це ж геть неможливо.
Це сказав Жюль, це банальність, але...
— Так от, якщо будете чемна, я розповім вам про свою картину!
— Ах!!!
І він влаштовується в ліжку, щоб добре слухати, а я сиджу зовсім близько, лікті на укривалі, ледь не торкаючись його.
А втім, ідеться лише про практичний спосіб робити начерк на вулиці, він заспокоює мене щодо труднощів. Я наче сповідаюся, очі в очі.
А навіщо? Він знає мене вже два роки. До того ж [Слово викреслено:] Ніколи.
Коли я переходила кімнату, його мати схопила мене й поцілувала наче силою, я дивилася на нього сміючись, і він теж сміявся, з дуже добрим виглядом.
Але він знає мене вже два роки.
Ніколи. Ніколи. Ніколи. Цього не може бути.
Як ви хочете, щоб те, про що я думаю вже давно і чого прагну, сталося отак раптом... Тим паче, що я над цим працювала!... Я так мало вірю в логічні наслідки... Воно завжди зривається. Якби я ще про це ні думала, ні писала, але після стількох... О! ні, ніколи. Словом, він бачить мене вже два роки. З тим іншим... Я одразу побачила, як стоять справи. І з іншими теж. Але цей. Ну справді, це геть неможливо. Хоч би тільки через те, що я погано чую. Чи знаєте ви щось жорстокіше?
О! геть неможливо. І цього не буде ніколи. Та й з якого дива? Ми люди з серцем, я маю трохи таланту, він нас дуже любить. І цього цілком досить.
О! ні. Треба собі це сказати... бо це правда, що цього не може бути. Ні. Ні. Ні.
Моє-я-глядач щойно перечитав нісенітницю мого-я-автора. Моєму-я-глядачеві геть байдуже, але він не проти, щоб я бавилася на цій ниві...