П'ятниця, 8 серпня 1884

Я звідти. Ах! а це тому, що архітектор прийшов сьогодні вранці о дев'ятій, я обізвала його свинею, тоді все владналося, і ми поїхали туди снідати.
Я так боюся не сподобатися, що по мене мусять приходити... Так, і Еміль боявся, що Жюль спитає, чому я не приходжу, і що як він здогадається, що я вважаю себе ображеною; як хворий, він накинувся б на Еміля...
Ах! До речі, не забуваймо про бідолашного Божидара: він у Ґастайні з усією родиною, його батько помер позавчора.
А Жюль зовсім кволий, надто в цю спеку, бідолашний пес.
Тепер вони цілком такі, як я хочу, ми на довірчій нозі; ми поїдемо на два тижні в Дамвільє, щойно він одужає. За сніданком я сиджу поруч із ним.
— Покладіть мені.
— Залюбки.
— Тільки без бризок.
— О! ні!
І я мало не перекинула страву.
Так, а перед тим Еміль сказав, що його брат дуже розбещений, дуже вибагливий у стосунках, але що ми справді... Словом, найделікатніше приємні речі, що йшли від серця, а не від заведеної чемності. Так.
Після сніданку він пішов спати до майстерні, потім повернувся й попросив маму ще підстригти йому волосся. Що й було зроблено, поки я підшивала манжет фулярової сорочки, яку шиє йому мати. Уявляєте мене, що сиджу біля вікна й працюю голкою? Він дивиться на мене й кілька разів усміхається.
Еміль має замовлення, він пішов після сніданку працювати над своїм панно [Слова зачорнено] для якогось пана Клотца, панно над каміном, М.К. Гарний особняк, М.К. Клотц. То це, виходить, не Маккей??
Тітка приїхала по нас, і ми лишаємо її, обхопивши голову руками. Що мало б одразу дати уявлення про його вдачу — то це манера тиснути руку. Це щиро, тепло, цілісно, добре, і тисне він доволі міцно, але без різкості й без болю.
То все гаразд?
Окрім... коли ми виходили, прийшла жінка з букетом, вона скинула капелюшок, як завсідниця. І мені уявляється, що це покоївка пані Маккей, яка приходить про це побалакати і, можливо, навідується щодня, щоб розважати його сентиментальними історіями, на які мастачки служниці цих повій. Можливо, це й зовсім не так. Але я дуже, дуже, дуже хотіла б знати, як там стоять справи.
[Навскоси: То була приятелька матері.] А я, стомлена цією грозовою спекою, кидаю свою картину й засинаю на дивані. Хай уже завтра візьмуся знову.
Яке щастя бути друзями Жюля! Це хоч правда?
— Я не бачив вас уже принаймні два тижні! — сказав він мені.
Він користується подушечкою.
Так, ми люди, яких він любить. Еміль, його вірне відлуння, каже мені, говорячи про нас: думаєте, багато таких? А знаєте, я й сам небагато таких знаю, ні. Ах! ні.
Так, це добре. Але в усьому цьому немає нічого для мене.
Аби лиш я не дала цього взнаки своїм, які матимуть дурний вигляд і наколотять тисячу незграбностей, щоб переконати мене, ніби він займається тільки мною.
А навіщо?
Ці дами... Вони говорять про Маккей як про щось вічне, аби не подавати мені марних надій. Усе це, певна річ, не признаючись у тому навіть самим собі.
Не слід також, щоб я мала задоволений вигляд. Якийсь ініціал... якесь слово перевертають мені всі думки, а було б надто нерозумно дати це взнаки. Треба підготуватися, щоб мати змогу сказати: та я ж завжди це знала. Невже ви гадали, що вони розлучилися?
Щойно він одужає, ми знову станемо нічим, людьми, яких бачать двічі на місяць. Треба до цього готуватися.

Примітки

Дамвільє в департаменті Мез — батьківщина Бастьєна-Лепажа, куди він повертався щоразу, коли міг.