Середа, 6 серпня 1884

Отже, ці дами ходили до Бастьєна, який непокоївся й питав, чи не сталося чогось, що про нього забули, чи, бува, не образилися... і тоді пані Бастьєн-Лепаж саме збиралася піти до нас, коли ці дами прийшли. Він зволив сказати, що його давненько не приходили провідати... «Ах! бачити мене, певно, невесело.»
А коли його втішали, кажучи, що незабаром він одужає і що від цієї хвороби не лишиться навіть спогаду.
— Так, — сказав він, — я забуду хворобу, але чого я ніколи не забуду — то це вашої доброти, вашої уваги. Ви були такі милі до мене, такі добрі, це незабутнє!
Тож мама, тітка й Діна мало не заплакали від зворушення.
Він був такий кволий, що час від часу його скроплювали одеколоном, бо він зомлівав.