Вівторок, 5 серпня 1884

О! село навколо Парижа! Та ще й на версальській лінії!! Куценькі садочки, зелені галявинки й осоружна ваза з червоними геранями.
Долина Б'євру зі своєю залізницею, підстриженими деревами, прокладеними стежками — природа казенна й офіційна!! О! І Канробери зі своїми ловами на котрогось із Малле. Малле — це багаті банкіри-протестанти, що проводять літо у своєму замку в осоружній долині Б'євру. Їх дуже багато — є старі й молоді, дідусі й парубки.
Це наче Ротшильди в мініатюрі — Оскар Малле, Анатоль Малле, Кукюфа Малле, Хризостом Малле, та хіба я знаю! Отже, є один із Малле, що має доньку на ім'я Ноемі, а в Ноемі є брат. І про Ноемі дуже клопочуться. І це приховують від славного маршала, який знає лише те, що йому зволять прокричати. Якраз учора сталося щось доволі кумедне через лист Ноемі... Але це нецікаво. Я в захваті, що їду: ці люди втомлюють мене своєю турботливістю, я люблю кашляти на волі, мати кепський вигляд, коли мені заманеться...
А до того ж, хочете, я скажу? Клер не може мене любити, вона знає, що я пишу за неї, і моя спокійна іронія, коли вона мене штовхає, не вислизає від неї. Вона вже була майже зухвала й дратівлива, силкувалася заплутати мене в суперечці. Але я даю їй волю, а коли вона зронить тріумфальне «А!», ставлю все на місце, додаючи, що не хочу сперечатися: «це втомливо, та й навіщо?».
Але в глибині душі ці пориви зухвальства мене гнівають.
Ах! я провела дуже нудні вісім днів. Показуватися стороннім стомленою, не в гуморі, з кепським виглядом, кашляючи, — це невесело. А під приводом приязні вони ще пліткуватимуть про все це...
Тож я виїхала з радістю, але вдома велика несподіванка.
Приїхала тітка.
Вона приїхала, бо нудьгувала там, і нічого не залагодила.
Вона нічого не залагодила.
Я не переказуватиму вам тих жахливих речей, що їх дві години кричала цим жінкам. Ні, неможливо й уявити тих мерзот, які я жбурляла їм в обличчя.
А зрештою це дуже прикро. Бідолашна тітка вийшла мені назустріч із маленьким мопсиком, гарненьким, мов янгол. Цуценям трьох тижнів чи місяця, чарівним. Але ж навіщо коїти такі речі.
Вони мене вб'ють.
Це до божевілля, і я так цим виснажена, що не можу навіть говорити про це чи скаржитися.
Після цієї жахливої сцени — але чия ж провина...
Так стомливо кричати й шаленіти... А ці негідниці кажуть собі: «завтра вона заспокоїться».
А оскільки завтра мені напевно забракне сил починати все спочатку, я розлючуся по-справжньому, серйозно розлючуся, розлючуся в буквальному сенсі.
А ці Канробери! Ця маршалова, така по-англійському [sic] чудова, з тією дрібкою козячої дурості, яку знайдеш хіба що в англійок.
А Клер зі своїм станом серпом, справжнім серпом у профіль, коли вона [Слова зачорнено] сидить, це аж неприємно! А ще це життя в околицях Парижа, назви прогулянок і доріг. «Сьогодні поїдемо в Медонські ліси, потім — Шавільські ставки, або ще...» Це дратує.
Чому — я й сама не знаю, але це дратує. Маршалова, що плекає свої квіти... Вони чудові, але голова в маршалової задовга й завелика, щоб мати грацію. Луї — наймиліший дванадцятирічний хлопчисько, якого можна бачити. А Клер зі своєю круглою головою, японським волоссям, укладеним по-японському, і своєю короткозорістю; очі наче продірявлені, без нічого довкола, як у немовлят. І англійські жарти — стомлювати людей, міркуючи з якнайбільшою строгістю про дурниці. А надто оцей розум розумних панянок. Це втомливо, втомливо, втомливо. Гадаю, я дала це зрозуміти.
Словом.
А вдома!!!
Ах! яка ж біда!
О! Село!
А кімнати затісні, умивальники мізерні, вікна затісні, тісні сходи, що тхнуть якимись... сільськими речами, фарбою чи цвіллю. А вази з геранями! Зелена галявина, французький сад! При дорозі, зі свистком залізниці, фабрики. Оце і є село!
Ніколи, ніколи, ніколи.

Примітки

Родина Малле — провідна протестантська банкірська династія Парижа. Марі обігрує вислів chasse aux Mallet («полювання на Малле», тобто пошуки нареченого з цього роду).